Рік старий залишився позаду,
 Рік новий вже спішить, у дорозі.
 Час наповнити ваші бокали –
 Новоріччя й Різдво на порозі!
 Хай забудуться біди й тривоги,
 Як шампанське, хай щастя іскриться,
 Буде вік Ваш і добрим, і довгим
 І задумане все хай здійсниться.
 Від вогнів новорічних ялинок
 Ваші очі, як зорі, засяють,
 Хай любов Вам, і віру, й надію
 В душу свято Різдвяне вселяє!

Уже багато років в України точаться розмови про необхідність здійснення адміністративно-територіальної та земельної реформ. Ці два питання фактично найголовніші з точки зору впорядкування й облаштування простору в межах кордонів нашої держави.

Вони критично важливі не стільки для "столиць" – бо Київ, Донецьк чи Харків нікуди не дінуться – скільки для мешканців сіл і містечок у провінції. Саме там державні рішення одразу ж здійснюватимуть безпосередній вплив на повсякденне життя людей.

Зараз бурхливо обговорюються важливі деталі майбутніх змін. Але водночас мало хто зупиняється на довгострокових результатах реформування. Головне питання – у чиїх інтересах відбудуться реформи, і яку країну ми отримаємо внаслідок?

Щоб пояснити цю ситуацію, доречно згадати приклад з історії.

Коли в Україні спостерігався найуспішніший приклад регіональної політики й облаштування простору на місцях? На мій погляд, це сталося в період останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.

Калнишевський, долаючи невдоволення запорожців, усіма силами розвивав мережу хліборобських хуторів і сіл, сприяв розвитку торгівлі. Завдяки цьому, говорячи мовою марксистів, війна перестала бути головною формою економіки на українських землях.

Колишнє Дике Поле перетворилося з "дотаційного" на "донорський" регіон. Саме економічна незалежність козаків і змусила російську імператрицю зруйнувати Січ, а її отамана запроторити до Соловецького монастиря. Про це прямо написано у відомому маніфесті від 3 серпня 1775 року. Бо, маючи власну армію, спираючись на власну економічну базу, запорожці отримували поле для політичних маневрів, чого влада імперії допустити аж ніяк не могла.

По суті Калнишевський розширював життєвий простір на підконтрольній території, створював інфраструктуру, яка давала змогу прогодуватися та ще й розвивати господарство.

Сьогодні принципові завдання для України ті ж самі: і захист незалежності, і створення міцної економічної бази.

Але що відбувається в нашій державі останні 20 років?

Різке звуження сприятливого для життя простору в регіонах. Людям старшого й середнього віку жити там стає некомфортно, вони доживають, а молоді – безперспективно. Якщо немає роботи, закриваються школи та лікарні, то що там "ловити"?

Такий стан речей провокує відтік активного населення. І в підсумку ми отримуємо на території України десятки "чорних дір". Це місцевості, радіусом 50-80 кілометрів, яким не пощастило: вони опинилися на певній відстані від головних соціально-економічних центрів чи транзитних шляхів. Зазвичай, вони знаходяться на кордонах між областями й включають у себе кілька суміжних районів.

Життя на цих територіях поступово завмирає. Наявна інфраструктура деградує. Нова – не створюється.

Деякі з них ще тримаються за рахунок експлуатації радянського спадку чи природних ресурсів – надр, курортних можливостей. Але оскільки умови для зламу тенденції відсутні, тож перспектива – подальший занепад.

У підсумку тіло нашої держави стає схожим на калюжу, яка поступово висихає на сонці. Держава зсередини розпадається на острівці, ледь пов'язані між собою окремими канальцями.

Подібний стан речей міг би бути зрозумілий у пустелі, де активність концентрується навколо річок чи оаз. Він був прийнятний у Середньовіччі за часів постійних воєн, коли життя жевріло навколо укріплених центрів – замків чи фортець.

Але в Україні – державі з нормальним кліматом і благодатною природою – це незрозуміло.

Хтось скаже, що концентрація людей, капіталу, виробництв – це загальна тенденція в глобалізованому світі. Американській соціолог і економіст Саскія Сассен докладно описує феномен "домінуючих міст".

Але паралельно у всьому світі, особливо, у країнах, де аграрний сектор є важливою частиною економіки, учені й політики шукають рецепти, як уникнути диспропорцій, як створити мережу заможних, самодостатніх невеличких та середніх поселень, що зробило б національні економіки й соціальні структури більш стабільними.

Чому ж ми робимо не так, а навпаки?

В Україні економічне та соціальне "спустелювання" периферії в більшості є наслідком неадекватних дій, а частіше – простої бездіяльності чи нерозуміння тих, хто приймає рішення. Покажемо це на прикладі мого рідного міста Охтирки, бо цей приклад є кричущим.

Якщо дивитися ззовні, то Охтирка – досить благополучне місто на тлі інших. Ключове тут – "на тлі інших".

Формально, у місті навіть більш високі зарплати, ніж в обласному центрі – Сумах. Також більш-менш стабільна демографічна ситуація – населення близько 50 тисяч, смертність переважає народжуваність в 1,7 разів, але втрати компенсуються за рахунок міграції. Мабуть, завдяки цьому в недавньому дослідженні аналітичного центру "Universitas" Охтирку віднесли до переліку 22-х найбільш комфортних малих міст України.

Але якщо подивитися зсередини та в динаміці, то маємо іншу картину.

Охтирка "падає" трошки повільніше, ніж решта. Ось формула нашого "успіху".

Нинішнє благополуччя Охтирки – це залишки доробку радянських часів. Місто є одним із головних центрів нафтогазовидобутку на теренах України. За підсумками 2010 року Охтирське НГВУ забезпечувало 51% виробництва нафти й газового конденсату та 37% виробництва газу ПАТ "Укрнафта". Але при цьому всьому Охтирка – це дотаційний регіон, половину з її 110-мільйонного бюджету складають дотації!

Чому так?

Гадаю, причин кілька, але головна з них – наслідок управлінських рішень.

Зокрема, через реорганізації в компанії "Укрнафта" усі фінансові потоки замкнуті на Київ, знизився статус місцевого відділення з окремого підприємства до цеху. Місто отримує лише відрахування із зарплат нафтовиків.

При цьому видобуток постійно зменшується, а останнім часом кілька сотень працівників газовидобувного управління взагалі опинилися під загрозою звільнення. Парадокс, але нафтогазовий сектор більше не може вважатися надійною опорою "нафтової столиці" України. Бо економічно він перебуває на іншій території!

Ситуація в промисловості ще гірша.

Завод "Нафтопроммаш", де працювало 4,5 тисячі осіб, зберіг лише 5% виробництва й кадрів порівняно з радянським часом. А на офіційному сайті підприємства прямим текстом написано: "...власник має намір продати контрольний пакет акцій". Інше ключове підприємство "Сільгоспмаш" повністю знищене, устаткування порізане на металобрухт. Так само скорочена левова частка військових частин, що розташовувалися в місті й навколо нього.

Куди поділися люди? Хтось стоїть на базарі, хтось подався на заробітки деінде. У цілому запасу міцності вистачить на пару років.

А потім розпочнеться незворотній процес.

Якщо подивитися навколо Охтирки, то в радіусі близько 50 кілометрів розташовано 7 районів – Зіньківський і Котелевський Полтавської області, Лебединський, Тростянецький, Великописарівський Сумської, Красний Кут і Богодухів на Харківщині. І скрізь ситуація ще складніша!

Більш-менш тримається Тростянець за рахунок шоколадної фабрики. Але в цілому, зазначена територія – це наочний приклад "чорної діри".

Ще один парадокс полягає в тому, що розвиток цієї території ідеально вкладається в головні пріоритети держави в цілому. Але держава цього не бачить.

По-перше, Україна зацікавлена в збільшенні власного видобутку енергоносіїв, щоб зменшити залежність від імпорту. Але ми спостерігаємо зворотною тенденцію.

По-друге, в умовах зростання цін на продовольство, розвиток АПК є очевидним пріоритетом. Але для цього потрібні послідовні та ґрунтовні зміни в законодавстві.

По-третє, нам тисячу разів повторювали, що Україна має фантастичний транзитний потенціал. Згадана територія – знаходиться на перетині шляхів. Як внутрішніх у трикутнику Суми – Полтава – Харків, так і зовнішніх на російському напрямку.

Скажімо, шлях із Києва до Харкова через Охтирку на 25 кілометрів коротший, ніж через Полтаву. Але цей транспортний коридор не працює через поганий стан доріг.

Ми бачимо, що потрібен новий підхід до регіональної політики, де критерієм оцінювання реформ будуть не лише абсолютні цифри "покращення", а більш-менш рівномірний розподіл ресурсів, що дозволить створити якомога більше самодостатніх територій.

Адже з кожним роком питома вага дотаційної периферії, яка перетворюється на тягар для кількох донорських центрів, буде збільшуватися.

За таким принципом можна будувати владу в колонії, з якої ти викачуєш ресурси. Але не у власній країні.

Чи можливі зміни?

Як і завжди, перший крок: "порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих". Місцеві громади, влада, бізнес на таких територіях, повинні згуртуватися, окреслити коло спільних інтересів і сформувати коаліції на міжрайонному-міжрегіональному рівні для лобіювання.

Скажімо, якщо відремонтувати дорогу тільки в Охтирському районі Сумської області, а в Богодухівському Харківської залишити так, як є, то транзитний транспортний коридор не запрацює. А якщо питання стану доріг порушать спільно 7-8 районів, це буде виглядати, погодьтеся, більш переконливо.

Також цей субрегіон спільно володіє колосальним туристичним потенціалом, який можна розкласти на кілька міжрайонних маршрутів "вихідного дня" і спільно їх просувати в тому ж Харкові, Києві чи Дніпропетровську. Але спочатку треба побачити цей спільний інтерес і навчитися його захищати.

Можна навести безліч прикладів економічних проривів, побудованих на концентрації ресурсів чи на розвитку інформаційних технологій, фінансових інструментів постіндустріального світу.

Але ми живемо в реальній ситуації, в Україні, з її слабкими місцями й перевагами. Це наш життєвий простір. І якщо ми його остаточно занедбаємо, хтось його обов'язково облаштує.

Але без нас і не для нас.

Олександр Єрмак, Охтирка, Сумська область, спеціально для УП

http://www.day.kiev.ua/214296

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.

Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.

Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.

Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»

У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.

За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.

Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.

Неважко здогадатися, якими.

Фото Бориса Корпусенка, Олега Нича, Максима Нича

http://www.day.kiev.ua/212517

Зусиллями невгамовного Павла Каленича й газети «День» Ольгопіль став цими днями одним із центрів культурного життя на Вінниччині

Олег НИЧ, Вінницька область

Коли в Ольгопіль приїхала виставка «Дня», для розміщення фоторобіт нам дали помічника Юру — із місцевих мешканців. Він досі не був особливим цінителем фотомистецтва й допомагати мусів через те, що суд призначив йому за хуліганство 40 годин громадських робіт. За логікою, він мав просто відбувати свої години на кшталт хулігана Феді, героя відомого фільму Гайдая. Але —дивна річ! — за два дні з Юрою сталась цікава метаморфоза: ця робота його справді захопила і він почав сприймати її не як покарання, а як нагороду. І навіть коли його «робочі» години закінчились, Юра із задоволенням допомагав нам розставляти світлини і навіть привів своїх дітей та дружину. Він із захопленням водив їх виставковою залою і показував найбільш цікаві, на його думку, фотороботи.

Мені здалось, що за ці два дні його манери змінились на краще.

І тут я згадав свого друга дитинства Андрія. Доля розпорядилась так, що, реалізуючи свій духовний поклик, він став священиком. Одного разу я запитав його, що він вважає основним у своїй роботі. Він відповів: «Рятувати заблудлі душі».

Можливо, це і прозвучить занадто патетично, але коли в душі людини відбуваються зміни на краще, то це є найбільшим сенсом будь-якої справи.

«Не треба думати, що духовність зводиться тільки до ідей. Духовність — це спосіб життя». Ці слова Сергія Кримського є віддзеркаленням того, що роблять газета «День» та її головний редактор Лариса Івшина. Постійна модернізація господарства, а, відповідно, і духовних запитів людей — це спосіб життя Павла Каленича. В Ольгополі кажуть: «Каленич ні з ким не змагається, але завжди йде попереду».

Тому головний редактор газети «День» і керівник агрофірми «Ольгопіль» є не просто партнерами, вони в першу чергу — однодумці.

Тож невипадково Ольгопіль уже втретє приймає фотовиставку «Дня».

Місцевий будинок культури є тією частинкою нового обличчя селища, яке ольгопільчани називають «Голлівуд». Ландшафтний парк з фонтанами, алеями, морем квітів і пам’ятником Олександру Пушкіну є прикрасою не тільки Ольгополя, сюди приїздять гості з усієї України. (Кілька років тому в місцевій пресі з’явилася замітка: в архівах нібито знайшли вірш, написаний Олександром Пушкіним саме в Ольгополі. Автор твору не тільки звертається до селища «ай да Ольгополь» і називає його «скверным городишком», а й наводить подробиці подорожі: «Здесь ось кареты я сломал. Да сто рублей еще спустил в картишки». — Ред.). Останнім часом найкращим подарунком для місцевих дітлахів є роликові ковзани, на яких вони із задоволенням катаються у спеціально для цього створеній пішохідній зоні.

Абсолютно нетиповий для селища пейзаж. Таким же нетиповим є ставлення Павла Каленича до гуманітарної сфери на селі. Він вважає, що розбудова інфраструктури й духовне відродження — процес цілісний. Фотовиставка газети «День» — це один з рушіїв такого відродження.

На відкриття такого поважного всеукраїнського заходу було запрошено керівників місцевих підприємств, працівників закладів освіти та культури, представників преси, учнів і студентів. Завітали також друзі Павла Каленича із сусідніх областей.

У своєму вступному слові директор з розвитку газети «День» Тетяна Онищенко сказала, що разом із виставкою до Ольгополя приїхала частинка душі головного редактора Лариси Івшиної. І ця часточка присутня в газеті, в кожній книжці та в кожній фотороботі. Попередні виставки, які проходили в Чечельнику, відкривала Лариса Олексіївна. І хоча цього разу вона не змогла приїхати, ми відчували її присутність у всьому. Насамперед у теплій атмосфері цього свята і, звісно, в рівні інтелектуального й духовного спілкування. Як сказав Павло Каленич, таке спілкування надихає на гарні справи.

Тетяна Вікторівна розповіла про акції та проекти «Дня», який у цьому році буде святкувати своє 15-річчя. Як виявилось, гості добре знайомі з усім, що робить колектив газети, адже південь Поділля читає, передплачує «День» і бере активну участь у його ініціативах. Ось і цього разу місцеві бізнесмени, депутати обласної та районної рад, інші запрошені із задоволенням долучились до акції «Подарунок рідній школі». Книжки з Бібліотеки «Дня» та передплату на газету отримали всі школи району, а також місцеве професійне училище та бібліотека. Павло Каленич, вручаючи книжки директору Тартацької школи Миколі Колосову, сказав, що гарну книжку потрібно читати в теплі та затишку, тому свій подарунок доповнив обіцянкою, що до нового навчального року в школі будуть встановлені сучасні вікна.

Звісно, ми з колишнім фотокором «Дня» Борисом Корпусенком теж долучились до цієї акції. Книги з Бібліотеки газети отримали школи Ольгополя та села Воронківці Старокостянтинівського району, що на Хмельниччині .

Борис також подякував своєму вчителю фотографії Станіславу Домбровському за те, що багато років тому, долучаючи дітлахів до «магії червоного світла» в фотолабораторії шкільного гуртка, він фактично визначив долю свого учня. Учитель, розчулений до сліз, отримав у подарунок книжки й ту фотокамеру, з якою Борис розпочинав свою професійну діяльність.

Віктор ЗЕМНОРІЙ, член Національної спілки журналістів і Спілки фотохудожників України, кореспондент газети «Гайворонські вісті» (Кіровоградська область):

— Для того, щоб приїхати на відкриття виставки, ми з кількома моїми земляками скинулися на пальне. Я особисто був на попередніх двох виставках, і цю також не міг оминути. Моя донька Наталя, яка редагує районну газету, не пропускає вернісажів у Києві та інших містах, тож ми постійно стежимо за новинами у цій сфері. Мені вже 73-й рік, але вважаю, що навіть у такому віці не соромно повчитися на кращих зразках фотомистецтва, представлених тут. І велике спасибі Павлові Євгеновичу за постійну увагу не тільки до матеріального, а й до духовного. Бо ж не хлібом єдиним живе людина.

Олександр ГОРДІЄВИЧ, колишній фотокореспондент Укрінформу та УНІАНу, Вінниця:

— Для виставки дібрано дуже гарні, цікаві та професійні фото з усіх куточків України. Сьогодні в Ольгополі справжнє свято. Відколи я востаннє тут був, селище разюче змінилось у кращий бік. Є тут такі куточки, які можна сміливо прирівнювати до Західної Європи.

На жаль, обставини останнім часом складались так, що я не мав змоги брати участь у Фотоконкурсі «Дня», але цього року для такої гарної справи обов’язково відберу кілька кращих робіт. Газета «День» у всіх своїх справах піднімає планку на найвищий рівень. Нині серед друкованих ЗМІ це найбільш інтелектуальне видання. І при цьому немає якоїсь дистанції від звичайних людей. І те, що сьогоднішня подія відбувається не в великому місті, а у селищі Ольгопіль, ще раз підтверджує демократичність газети. Її видно на виставці, на світлинах, представлених звичайними фотолюбителями, роботи яких за майстерністю іноді перевершують роботи знаних майстрів.

Ганна ЮРАШ, пенсіонерка, Ольгопіль:

— Хочеться жити у красі й гармонії, щоб було чисто, цвіли квіти, будинки були красивими, а люди усміхненими та щасливими. Ми всією сім’єю намагаємося створити таку красу навколо себе. Підтримуємо порядок в оселі й на подвір’ї, привчаємо дітей до порядку. Торік, за ініціативи й фінансової підтримки Павла Каленика, в Ольгополі проходив конкурс на найкраще впорядкування двору, і ми отримали перший приз — 5 тисяч гривень. Хочеться, щоб наше селище було красивим і охайним. Краса світу і краса душі — це речі, які нерозривно пов’язані між собою. Тому такі акції, як сьогоднішня фотовиставка, мають стимулювати до того, щоб ми жили краще. Фотографія «Літня кухня» примушує задуматись, що потрібно зробити, щоб жити гідно й, разом з тим, цікаво.

Сергій ШЕПІТКО, голова Чечельницької районної ради:

— Минулого разу, коли до нас приїздила виставка «Дня», я оглянув її до відкриття, а потім прийшов увечері, коли було менше людей, і дивився ще кілька годин. Кожна фотографія відображає життя завдяки величезному таланту авторів. Я бачу тут неймовірну кількість сильних робіт і обов’язково ще прийду сюди, щоб знов побачити цю красу та осмислити її. Висловлюю велику подяку головному редактору газети «День» Ларисі Івшиній за змогу поринути в свято емоцій і краси. Ми завжди раді бачити Вас на подільській землі.

Іван ВОЛОШЕНЮК, заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників, м. Вінниця:

— Враження прекрасні. Я побував на багатьох виставках і можу сказати, що ця зіткана з художніх шедеврів. Вона ошелешує. ЇЇ потрібно дивитися тиждень, тому що важко відразу осягнути таку масу таланту. До гарного видання тягнуться гарні фотографи. А ще вона насичена атмосферою доброти. Дуже емоційна, як на фото Руслана Канюки «Країна мрій» і на багатьох інших світлинах. Тут немає надуманості, життя відображене таким, як воно є. Дуже добре, що така плідна співпраця газети «День» і агрофірми «Ольгопіль» дає прекрасні результати. Приклад цього — сьогоднішнє свято.

Ніна КУЧЕР, директор школи с. Каташин Чечельницького району:

— Я вперше на фотовиставці. Побачене вражає, дивує й надихає. Усі фотографії дуже талановиті й цікаві. Дуже добре, що тут мало політики, кількість якої в нашому житті іноді просто зашкалює. Зате дуже багато світлин, які змушують замислитись над нашим життям. Деякі фото просто «вистрілюють» проблемою. Коли дивишся на знімок «Літня кухня», розумієш всю глибину сьогоднішньої кризи. Разом з тим, виставка вселяє оптимізм і розуміння того, що все можна подолати, як на фото Євгена Машурова «Весілля на все село». Дякую за прекрасні подарунки — книжки з Бібліотеки «Дня». Я встигла переглянути декілька публікацій з «Екстракту +200» і хочу сказати, що це дуже інтелектуально.

Олександр КОЛІСНИК, житель Ольгополя, заступник директора районних електромереж:

— Сьогодні у мене день народження, тому відкриття фотовиставки в такий день я можу вважати за подарунок. Бо що може бути кращим подарунком, ніж отримання душевної насолоди від спілкування зі справжнім мистецтвом! Хочеться висловити подяку керівнику агрофірми за підтримку такої чудової акції газети «День». Кожного разу, відвідуючи фотовиставку, відкриваю для себе нові грані людських відносин. Ми маємо можливість бачити Україну очима талановитих фотографів. Україна різна, вона і сміється, і плаче.

Особливе враження справив на мене знімок «Останній урок». Тут зафіксовано справді прекрасну і трепетну мить прощання з дитинством. Бажаю газеті «День» нових творчих здобутків, нових прекрасних знімків. Дуже сподіваюсь, що така гарна традиція, як Фотовиставка «Дня» в Ольгополі, буде продовжуватись багато років.

Федір ШЕВЧУК, заслужений журналіст України, кореспондент обласної газети «Вінниччина», Бершадь:

— Ми щиро заздримо своїм сусідам, які мають чудову можливість безпосередньо знайомитися з кращими зразками фотомистецтва. Мріємо, що і в наш райцентр колись завітає така виставка. Загалом же, вважаю «День» не просто газетою для вдумливих людей, а насамперед виданням, яке запрошує читача до співпереживання, роздумів і пошуку вірного шляху. Такий фотоконкурс міг започаткувати тільки «День». Адже кращі світлини — це зразки високого мистецтва. Вони надовго залишаються в пам’яті. І після перегляду виставки виходиш із зали одухотвореним, очищеним від усього наносного та штучного. Катарсис у чистому вигляді!

Максим НИЧ, учасник та призер Фотоконкурсів «Дня»:

— Фотографія — це лише зафіксований момент — доля секунди. Але ж і наше життя складається з таких моментів: радості, суму, щастя, здивування. Уже втрете я маю можливість переглядати фотовиставку. Спочатку в Києві, потім у Львові й ось в Ольгополі. І кожного разу я знаходжу для себе щось нове й цікаве. Тут можна дуже багато чого навчитись.

Для мене фотографія за декілька років стала невід’ємною частиною життя, і все це саме завдяки Фотовиставці «Дня». Уперше потрапивши на фотовиставку в 2007 році, я був просто вражений побаченим, я ніколи раніше не бачив таких робіт, і саме це змінило мій погляд на справжнє фото. З того моменту вже чотири роки я активно займаюсь фотозйомкою. І за це я дуже вдячний газеті «День» і пані Ларисі Івшиній особисто, за її титанічну роботу, яка приносить задоволення людям та змінює погляди на життя. Чекаю з нетерпінням нової Фотовиставки «День-2011».

Ангеліна П’ЯНИЩУК, школярка, 13 років, смт Чечельник:

— Уже вдруге я побувала на Фотовиставці газети «День». Для мене це свято. Вражень від побаченого багато, адже в кожній роботі — ціле життя. Світлини реалістичні й викликають цілу бурю емоцій: від усмішок до сліз. Байдужим на такій виставці не залишився ніхто. Уся Україна постає перед нами близькою рідною домівкою Ми живемо серед таких прекрасних людей, навколо буяє така чудова природа, і цю красу за допомогою об’єктива можна передати іншим людям. Щира вдячність митцям, які працювали над фотокартинами, завдяки їм ми всі змогли відчути ті хвилини радості і печалі, які переживають їхні персонажі. Після перегляду виникає бажання взяти в руки камеру і фотографувати все-все, що нас оточує: друзів, рідню, живу природу і просто незнайомих людей. Хочу закликати всіх відвідати цю прекрасну фотовиставку.

Микола КОЛОСОВ, директор школи с. Тартак Чечельницького району:

— Виставка просто неперевершена. Кожного разу, коли тільки з’являється можливість, я із задоволенням переглядаю ці прекрасні роботи. Важко навіть виділити якусь конкретну фотографію. Подобаються всі. А сьогоднішній перегляд надихнув мене на такі слова:

Не знаю, як у кого,
                 а у мене
Бува, і серед ночі
              перед очима постають
Ось ці яскраві,
             незабутні фото,
Які (а це вже без прикрас)
             життя нам додають.
У кожному із них
            страждання автора,
                а часом каяття,
Його бажання «вихопити»
             ту єдину мить,
Яка кричить, благає,
               закликає,
Волає, щось зробити,
              щось змінить.
Отож, вам вдячність,
             що не має меж,
І вірить чечельницький люд
               у ваше світле майбуття,
Бо це ж не просто
               фотокадри,
Це є глибинна
               філософія життя.

Після відкриття фотовиставки у 2009 році газета «День» писала: «Дехто з відвідувачів мудро зазначав, що Фотовиставку «Дня» можна назвати «альтернативним телебаченням». Тому що такої країни, яка постає на цих світлинах, ви, на жаль, не побачите на екрані. Наче її й немає зовсім... Тим часом, таких містечок, як Чечельник, із притаманною їм особливою українською екзотикою — сотні, може, навіть тисячі... Куди не кинь оком — фантастична країна, що так потребує нашої уваги та любові!»

Сьогодні ми ще раз з величезним задоволенням відчули цю атмосферу уваги та любові.

Ми любимо «День». Чекаємо нових зустрічей і нових вражень.

 Вікторя Скуба "День"

 http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=212145&mainlang=ukr

8 Липня  Фотовиставка «День-2010» відкрилась у с. Ольгопіль Вінницької області. Нашу газету з жителями Ольгополя вже кілька років поспіль поєднують теплі партнерські стосунки. Ольгопільчани активно долучаються до заходів, що їх організовує «День» (директор СТОВ «Ольгопіль» Павло Каленич незмінно підтримує Фотовиставку та є учасником акції «Подарунок рідній школі»), а редакція газети натомість не оминає увагою жителів містечка під час формування своїх інтелектуальних маршрутів та під час пошуку компетентних авторів й експертів.

І цього разу «День» представив у Ольгополі 150 найкращих світлин-переможців ХІІ Міжнародного фотоконкурсу. Це вперше місцевим жителям випала можливість побачити відразу таку велику кількість робіт. А завдячують вони нею підприємцеві Павлу Каленичу, зусиллями якого будинок культури було відреставровано, розширено, тепер він по праву називається палацом культури. В умовах, коли культурної політики в селі практично немає, приклад Ольгополя яскраво показує, яку підтримку може мати село чи містечко від одного свідомого підприємця, який, у хорошому розумінні цього слова, почуває себе господарем на своїй землі.

Інтелектуальні подарунки від нашого видання та меценатів у вигляді передплат на газету «День» та книжок із Бібліотеки «Дня» традиційно отримають школи та бібліотеки навколишніх сіл у рамках акції «Подарунок рідній школі». Як показує попередній досвід, читають їх не лише місцеві жителі, а й школярі та студенти з великих міст, що приїжджають до дідусів і бабусь на літні канікули.

Фотовиставка в Ольгополі буде відкрита для відвідувачів майже місяць. Таке тривале експонування, здавалося б, у невеличкому населеному пункті — не випадкове. Ольгопіль приваблює туристів, і не лише тому, що сам є оазисом «зеленого» туризму, а й тому, що від містечка рукою подати до важливих і цікавих місць нашої країни, які варто відвідати. Немирівське скіфське городище, Державний історико-культурний заповідник «Буша» (в тому числі й скельний храм із давньослов’янським рельєфом), Ставка Гітлера «Вервольф», Літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського — це далеко не повний перелік цікавих місць. На Вінниччині близько 24 міст і містечок вважаються історичними поселеннями. Тому тих, хто шукає нових знань про свою країну та інтелектуального розвитку, тут не бракує.

Поки цей матеріал готувався до друку, Фотовиставка саме монтувалася в ольгопільському будинку культури. Але, як розповів «Дню» Олег Нич, один з постійних учасників із призерів Фотоконкурсу й автор «Дня» (до речі, з сусідніх Чичельників), що також долучився до організації, вже напередодні офіційного відкриття у будинку культури зібралося чимало зацікавлених ольгопільчан.

— Місцеві жителі, задовго до приїзду Фотовиставки, з нетерпінням чекали її, перепитуючи, коли «День» завітає до Ольгополя, і готували себе до сприйняття фоторобіт. Адже для них — це поштовх до внутрішнього зростання. Я помічаю, як Фотовиставка «Дня» змінює людей. Спершу вони відвідують її, можливо, просто з цікавості, але бачать роботи, що змушують замислитися, і наступного разу приходять вже з абсолютно іншими думками, — говорить Олег НИЧ. — Правда, ольгопільчани сьогодні перебувають у привілейованому становищі, адже Фотовиставка «Дня» у їхньому містечку не вперше (Наша газета їде туди, де бачить зустрічне бажання робити спільну справу. — Ред.). Я навіть скажу, що з кожним роком у них зростають запити на інтелектуальний продукт, вони чекають на нові цікаві сюжети, інтерпретації. Але фотороботи їх не розчаровують. Цього разу у тих людей, що прийшли напередодні відкриття, було повно емоцій. А це — один з критеріїв, який показує — вдалі роботи чи ні. Якщо люди радіють, сумують разом з героями світлин, це означає, що фото зуміло залишити слід.

Які світлини залишили найглибші сліди у серцях ольгопільчан, ми дізнаємося з результатів традиційного голосування відвідувачів, а їхні враження будуть опубліковані в «Дні» вже незабаром

.

Посилання для закачки повної версії http://upload.com.ua/get/902699161/На краю Поділля.rar

http://www.day.kiev.ua/212377

«Володій мотоциклом! Не заважай цього робити іншим! Будь людиною!», — ці постулати є життєвим кредо більшості байкерів. Днями на півдні Вінниччини відбулося дійство під назвою «Чечель-байк-рок-фест «На краю Поділля». Блиск нікельованих двигунів, запах шкіри та бензину зачарував не тільки хлопчаків, які юрбами оглядали витвори мотоциклетного мистецтва, але й людей старшого віку. А місцева бабуся вразила гостей свята фразою: «Дуню, кидай сапу, пішли на байкерів дивитись»!

Подивитись, дійсно, було на що. Серед байкерів, які завітали на фестиваль, є бізнесмени, студенти, викладачі, художники, фермери, артисти й навіть священики... У буденному житті вони займаються різними справами, але є одне, що всіх об’єднує — це мотоцикл. А їхні «залізні коні» такі ж «різношерсті», як і їх господарі. Одні мотоцикли коштують декілька десятків тисяч євро, а поруч гарчить недорогий раритет ще радянської доби, що підтверджує демократичність байкерів. На зібраннях не регламентується, яким повинен бути байк. Об’єм двигуна, кількість коліс, ціна — усі параметри залежать тільки від фантазії та можливостей байкерів.

Коли спілкуєшся з ними, то розумієш, що вони мають особливу енергетику. Природа її, мабуть, криється у відчутті абсолютної свободи. Вони долають сотні кілометрів, витрачають багато часу та коштів заради того, щоб отримати насолоду від спілкування з братами по духу...

Наприклад, наш земляк Юрій Лузанов (головний організатор і натхненник байк-рок-фесту «На краю Поділля») на своєму мотоциклі проїхав тисячі кілометрів. Вони не тільки мірило шляху — це в першу чергу цікаві враження й нові друзі, які відразу відгукнулись на його ініціативу — провести зустріч у Чечельнику. Авторитет, заслужений роками, спрацював, і навіть дощ, який намагався зіпсувати свято, не став на заваді.

Байкери представляли клуби з різних регіонів України, приїхало багато і «самотніх вовків», або «вільних художників» (так називають себе байкери, які не належать до клубів). Під час байк-рок-фесту гості обмінювалися досвідом, знайомилися з технікою своїх колег. Пройшли цікаві конкурси та змагання.

Незабутні враження подарували байкери жителям Чечельника та Ольгополя, проїхавши колоною, зупиняючись біля пам’ятників Дмитру Чечелю (українському військовому діячу, полковнику, соратнику гетьмана Мазепы) у Чечельнику та Олександру Пушкіну (російському класику, поету) в Ольгополі.

Привітати друзів приїхали рок-гурти з Чернівців, Балти і Жмеринки, а також із Молдови. Оскільки байкери дуже веселі та відкриті люди, то спілкування з ними заряджає позитивом, а також руйнує багато стереотипів, бо, виявляється, зовні суворі хлопці насправді мають добру вдачу. Це відчули діти, і всіх бажаючих байкери катали на «залізних конях».

Фото Олега Нича, Максима Нича

У Чечельнику почали відроджувати давні традиції конярства, закладені у кінці ХУІІІ століття. Кілька днів тому тут відбулося чудове кінноспортивне свято.
Як відомо, князь Орлов, отримавши у власність Чечельницький маєток разом з кінним заводом, зайнявся розведенням рисаків, названих за його прізвищем, - орловськими. Ці коні здобули широку популярність у Європі і приносили власнику хороші прибутки. Перші кінні перегони за участю орловських рисаків відбулися в Москві. А в Чечельнику Орлови реорганізували завод, поставили його на професійну основу. У містечку було облаштовано іподром, введено посади наїзників та жокеїв. Кінні змагання відбувалися і літом, і навіть зимою на ставках річки Савранки. Краєзнавець Іван Барвінський розповідає: «Прочищалася бігова доріжка, в підкови вкручувалися спеціальні шипи, а рисаків запрягали в сани. Жителі містечка збиралися на березі подивитись, як білі, сірі, вороні красені розмашистою риссю проносяться повз них»…
На жаль, орловські традиції на довгий час були втрачені.
Минали роки, десятиліття. І на щастя, знайшлися ентузіасти, завдяки яким про ці традиції згадали. Це, насамперед, житель Чечельника Віктор Побережний, власник конюшні, в якій зараз є семеро породистих коней.
- Моя мрія, - розповідає Віталій Григорович, - найперше, відродити кінні традиції краю. А для цього потрібно залучити до цього виду спорту дітей. Власне кажучи, ми маємо знати, що кінь призначений не тільки для упряжі, аби тягти воза, а й для більш благородної справи. І приємно, що нам у цьому сприяє місцева влада.
Саме Віктор Григорович став ініціатором чудового свята – перших кінних змагань, що відбулися на колишньому аеродромі, спеціально перевлаштованому на іподром. Він, звичайно, не такий, як у великих містах, але умови для того, щоб вершники продемонстрували свою майстерність, створені хороші.
І звісно ж, як у районі нова по суті і незвична справа може обійтися без депутата обласної ради, керівника агрофірми «Ольгопіль» Павла Каленича? Тим більше, що він є власником досить норовистого, але дуже гарного вороного коня російської породи – Додо. За своїм характером Додо трохи нагадує господаря – такий же незалежний, непокірний та впевнений у тому, що робить.

*  *  *
…Незважаючи на певну віддаленість від селища та ще й досить прохолодний вітер, того дня сюди прийшли і приїхали кілька сотень чечельничан та жителів навколишніх сіл. Прибули глядачі навіть з інших районів. Чергували тут медики, пожежні, міліція, приїхали заклади торгівлі.
Людей приваблювала незвичність того, що відбувається. Адже не в кожному обласному, не кажучи вже про районні центри, можна побачити таке дійство, помилуватися красенями-кіньми, підтримати вершників.
Учасниками змагань стали спортсмени з Києва, Одеси, Крижополя і, звичайно ж, Чечельника. Оргкомітет по проведенню турніру очолив Віктор Побережний, директором змагань був  Віталій Головань, а головним суддею – Іван Барвінський. Спортсмени змагалися у кількох видах – перегони на 1 кілометр, 1 кілометр і 200 метрів, 2 кілометри і біг з перешкодами.
Звертаючись до присутніх під час відкриття змагань, голова райдержадміністрації Микола Качинський сказав, що на цьому місці, яке раніше називалося Диким полем, був колись південний форпост нашої країни, наші предки боронили тут рідну землю від набігів ворогів. А тепер завдяки таким ентузіастам, як Віктор Побережний та Павло Каленич, тут тепер проводитимуться кінні змагання, які стануть традиційними.
Павло Каленич, головний спонсор змагань:
- Було б дуже неправильно, якби я не підтримав таке дійство. Адже бачимо, скільки людей сьогодні прийшло. Ми повинні залучати до цієї справи дітей, молодь. А щодо реформ на селі, то можу сказати одне: якщо прийдемо до ринку землі, то це – крах. Будь-які реформи повинні супроводжуватися культурою, духовністю, красою. І відродження давніх традицій кінного спорту повинно привернути увагу до краси і культури. Саме на таких позиціях будує свій бізнес агрофірма «Ольгопіль».
Наш земляк Іван Барвінський, який зараз працює в Одеській облдержадміністрації, нагадав присутнім про те, що кінний промисел був одним із провідних у Чечельнику. Князі Любомирські, фельдмаршал Гудович, князі Орлови внесли величезний вклад у розвиток спортивного конярства у Східній Європі. Чечельницькі скакуни успішно виступали на Київському та Одеському іподромах. І дуже приємно, що колишні традиції завдяки ентузіастам почали відроджуватися.

*  *  *
А далі розпочалися змагання. Один за одним вершники виїжджають на старт. Деякі з них лише день-два тому вперше сіли на своїх підопічних, тож, зрозуміло, що у стосунках з ними виникли певні складнощі. Особливо у київської студентки Оксани Масловської із не зовсім покірним Додо. Та чемпіонка України з кінних пробігів зуміла-таки його приборкати, за що згодом одержала спеціальний приз і виграти дисципліну, яка називається подоланням перешкод.
Один за одним відбуваються забіги, що супроводжуються доброзичливими і підбадьорливими вигуками глядачів. Завершилося кінноспортивне свято, звичайно ж, нагородженням переможців і призерів. Їм вручені дипломи, медалі, грошові винагороди. А ще ж визначено переможців спеціальних призів. Так, кубок Поділля  одержав Борис Сабієв з Крижополя (виграв забіг на 2000 метрів з кобилою української верхової породи Поемою), кубок Чечельника – Іван Просяний (хлопець доглядає коней у господарстві Віктора Побережного, на коні української породи Ахіллес виграв забіг на 1200 метрів). Кубки ці перехідні, наступного року їх буде вручено новим переможцям, а, можливо, залишаться в нинішніх, якщо вони успішно виступлять на майбутньому турнірі.
Руслан Сабієв на жеребцеві української верхової породи Спартаку виграв дистанцію 1000 метрів. До речі, брати Сабієви переїхали в Крижопіль з Північного Кавказу, демонструють на Поділлі джигітську майстерність. 
Успішно виступили також призери Марія Фащенко (Одеса, кінь Маестро), Сергій Шепітко (Білий Камінь Чечельницького району, кінь Капрал), Денис Шлапак (Крижопіль, кінь Парагвай),  наймолодша учасниця 13-річна Емілія Павліченко (Одеса, кобила Жанет), Марія Оленіна (Одеса,  кобила Майя).
Загалом усі учасники були, як кажуть, на коні у прямому і переносному розумінні цих слів. І головною перемогою, як сказав у заключному слові голова райради Сергій Шепітко, стало те, що свято вдалося, незважаючи на звичайні в таких випадках прорахунки. Але вони були такими дрібними, що аж ніяк не зіпсували найкращих вражень від цього незвичного заходу. І за це велике спасибі усім причетним до нього, найперше – Вікторові Побережному та Павлові Каленичу.
Організатори повідомляють, що наступні  змагання відбудуться через рік і запрошують у них взяти участь усіх бажаючих.
Федір ШЕВЧУК
Олег НИЧ (фото)
Чечельник