Welcome to Chechelnik.com

Фото Бориса Корпусенка

Олег НИЧ, Чечельник, Вінницька обл. Фото автора   http://day.kiev.ua/294268/

Чому на початку XXI століття в незалежній Україні, українці повинні доводити, що вони існують? На душі залишається гіркий осад від одіозних призначень в новому уряді. Пригадуються слова мультиплікаційного героя Чебурашки : «Ми будували, будували і на кінець побудували». І що ж ми побудували? Як міністром освіти держави Україна може працювати людина, яка не визнає самого існування Української нації?

Ми 5 років мали президента патріота. Але його постійна боротьба з вітряними

млинами, і милування своїм патріотизмом були більше схожі на нарцисизм, ніж на бажання працювати заради України. Замість боротьби з політичними опонентами, відбувалась боротьба за звання кращого Українця з політичними однодумцями. І ця боротьба працювала на дискредитацію національної ідеї.

В країні є мільйони громадян, які способом життя, щоденною працею стверджують українські традиції, відроджують їх з попелу, на згарищі інтернаціональної комуністичної ідеї.

Але чи може толерантний прогрес перемогти войовниче невігластво? Важко відповісти на це запитання. Але можна однозначно стверджувати, що ця боротьба триває віками.

Народні традиції, фольклор, прикладне мистецтво, мовна культура є найкращим доказом нашої ідентичності, а отже і незалежності. Носії цієї ідентичності, є справжніми героями України.

Під час проведення в Чечельнику фотовиставки газети «День», головному редактору Ларисі Івшиній подарували вишитий рушник. Це був саме той подарунок, який найбільше їй сподобався. Тому Лариса Олексіївна одразу запитала про майстриню, яка створила таке диво. Виявилось, що живе ця талановита вишивальниця в далекому селі Бритавка, яке знаходиться в лісі. Я отримав завдання від головного редактора розшукати вишивальницю і розповісти про неї.

Моя поїздка декілька раз відкладалась, адже село знаходиться за 30 кілометрів від районного центру, в лісі. Дорога до Бритавки існує лише на мапі. Важко здогадатись, як люди добирались до села посеред цієї, щедрої на сніг зими. Я не став ризикувати і вирішив дочекатись гарної погоди. Мушу сказити, що навіть весняному сонцю не вдалось висушити всю багнюку в напрямку Бритавки. Тому місцями я починав сумніватись, чи справиться мій легковик з таким завданням. Але досягши мети, я був приємно вражений теплотою зустрічі, і замість однієї історії отримав декілька фантастичних розповідей і зарядився позитивною енергією від прекрасних, талановитих людей і їхньої малої батьківщини.

* * *

Мене зустріла сільський голова Бритавки Лілія Миколаївна Корчевська. В її кабінеті я побачив папки з матеріалами про Голодомор. В селі, ще є живі свідки тих страшних подій, тому збереження історичної пам’яті є особливим обов’язком громади. В Бритавці знають точну кількість своїх земляків, які померли від голоду. Завдяки записам сільського фельдшера Назара Дмитровича Осадчука, який фіксував кожну смерть і записував про це в свій щоденник, бритавчани пам’ятають про кожну з 636 жертв Голодомору.

Під час Другої світової війни в Бритавському лісі був центр партизанського руху на півдні Поділля. Про боротьбу партизан з окупантами описала в своїй книзі «Як шумів Бритавський ліс» місцева вчителька Катерина Парфенівна Драчинська. Вона за свої кошти виготовила меморіальні таблички, на яких увічнена пам’ять про загиблих від голоду, репресій та війни. Ці таблички було встановлено біля місцевої церкви.

А потім на мене чекала зустріч з Вірою Антонівною Подільською та Оленою Федорівною Ряба. Віра Антонівна працювала філологом в Бритавській школі, пише вірші. Готується до друку її перша поетична збірка. Олена Федорівна майстриня вишивки, роботи якої прикрашають сотні осель по всьому світу.

Як людина творча Віра Антонівна щиро захоплюється майстерністю вишивальниці, тому вона запропонувала нам наступну розповідь.

* * *

«Квіти, квіти... Цей барвистий загадковий світ приваблював її ще змалечку. Дивувалася: як це з непоказного пуп’янка, що звечора нагадував загострену паличку, вранці розпускався ліловий, рожевий чи блакитний «грамофончик» крученого панича. Прості, невибагливі квіти, одвічні супутники селянського подвір’я : чорнобривці, мальви, нагідки, жоржини, айстри — здавались їй справжнім дивом. З літами це замилування дивосвітом природи перейшло в захоплення вишивкою.

Ця звичайна жінка з мальовничого села Бритавка, мудра, розважлива, вже більш як півстоліття залишається вірною своїй любові до рукотворної краси. Її рушники, наволочки, картини, ікони та килимки, вишиті «хрестиком», давно розійшлися по світу. «Є мої рушники і в Москві, і в Києві, у Вінниці, у Дніпропетровську, в Чечельнику. у нашому та навколишніх селах», — з гордістю каже Олена Федорівна Ряба. Кілька рушників та вишитих ікон подарувала вона храму Різдва Пресвятої Богородиці. Її роботи постійно експонуються на сільських, районних та обласних виставках народної творчості та викликають щире захоплення. Минулого року вишитий її золотими руками оригінальний рушник, на якому зображено чашу з трояндами, своєрідне дерево життя, було подаровано головному редактору «Дня» Івшиній Ларисі Олексіївні.

Народилась Олена Федорівна нелегкого 1938 року. Батько не повернувся з фронту. Мати з трьома малими дітьми завербувалась на Донбас, звідти переселилась на Кубань. Там, у донських степах, доглядала отари, працювала листоношею. А лютої зими 1950 року, везучи пошту в хурделицю, збилась з дороги в засніженому степу і замерзла. Так 12-річна Оленка і двоє її молодших братиків стали круглими сиротами. Дітей розібрали родичі.

Оленку привези в Бритавку до прабабусі Оксани. «То були важкі повоєнні роки, — згадує Олена Федорівна, — та вечорами, коли в хаті збиралась уся сім’я, при світлі гасової лампи або й каганця вишивали, пряли, шили, лущили кукурудзу чи квасолю і... співали». З мистецтвом вишивки її ознайомила тітка Горпина, і з того часу дівчина не розлучалась із голкою. «Хоч яке то було вишиття, — каже вона з гіркотою, — коли не вистачало ні ниток, ні тканини». Після закінчення школи Олена хотіла йти вчитися на провідника: вабили її далекі, незвідані дороги. Та бабуся була вже старенька і немічна, тітонька важко хворіла, і дівчина змушена була піти працювати на буряківничу ланку. Так сапка стала її «професією», а потяг до незвіданого, прекрасного залишився і розквітнув талантом вишивальниці.

19-річною вийшла заміж і переселилася з чоловіком, Юхимом Потаповичем, у хату, відписану їй тітонькою. Росли дві доньки, роботи додалося, та молода жінка завжди викроювала час для свого улюбленого заняття. Прагнула краси, і творила її здебільшого тоді, коли природа огорталась сивим смутком пізньої осені чи вкривала осіннє різнобарв’я білою габою забуття. Та й чи до вишивання було навесні, влітку чи ранньої осені, як роботи ж тої, роботи і вдома, і в колгоспі — хоч спати не лягай. Вставала зазвичай, ледь починало світати, бо ж треба встигнути зварити їсти і попоратись, після цілоденного сапання на колгоспному полі полоти ще й власний город, дати лад дітям та чоловікові... І все-таки, пораючи ту нескінченну роботу, знаходила годинку-другу для вишивання. То був час такої втіхи, душевної розкоші. На її рушниках оживали дивовижні квіти, озивались таким буйством кольорів, що забувались буденні клопоти й негаразди. Відчувала себе творцем коли не реальності, то хоч вимріяної своєї долі. В такі хвилини, мабуть, людина розмовляє з Вічністю.

...Ще одна гірка чаша долі, її невигойний біль — старша донька Ніна, котра померла дуже молодою, залишивши на руках бабусі крихітну свою донечку Наташу. Тоді Олена Федорівна замінила внучці матір, як колись заміняла їй матір прабабця Оксана. Виросла внучка гарною, совісною людиною. Зараз має власну сім’ю — вже й її донечка Яся навчається в сьомому класі. «Жаль тільки, — зітхає Олена Федорівна, — не вистачає у моїх дівчат терпіння до вишивання. У молодих нині інші інтереси». Та віриться, що з часом серця рідних їй людей відкриються для такої краси, озвуться в них бабусині й прабабусині сильні гени.

І все — таки Олена Федорівна не самотня у своїй любові до вишивання. В селі крім неї ще до двох десятків чудових майстринь вишивки. Тож є надія, що мистецтво вишивки не згасне, як, на жаль, згасли або згасають інші народні промисли.

Кімната Олени Федорівни нагадує музей вишивки. На стінах — кілька вишитих ікон, зокрема «Покрова Пресвятої Богородиці» та «Різдво Ісуса Христа», портрет Тараса Шевченка. Всі ікони і фотографії обрамлені дивовижної краси рушниками. На ліжку майже до стелі — подушки у вишитих наволочках. Цвітуть на них троянди, маки, жоржини, з-за квітів визирають кумедні кошенята. А господиня витягає з шафи і кладе на стіл цілі стоси вишитих рушників, наволочок, простирадел, килимків, картин... Коли я запитала Майстриню які квіти їй найбільше подобаються, вона відповіла: «А всякі. Усі квіти гарні, всі люблю». Та все ж на її вишивках домінують троянди і маки... Букет польових квітів дихнув пахощами гарячого липневого полудня; розквітла яблунева гілочка обвіяла весняною свіжістю, а щойно зірвані з яблуні гілочки з яблуками (звісно, вишиті!) нагадали дитинство: достоту такі гілочки з яблуками «заграйки» зберігались у нас під образами на «чистій половині» аж до Різдва... До кожного рушника чи скатертини ця чародійка виплела ще й вишукане мереживо, і жоден візерунок не повторюється двічі!

Рушники, рушники...
Як дорога додому, як доля.
Україна моя крізь віки
Рушники простеляла до волі.
То барвінком дивилась із них.
То чар — зіллям весни чарувала.
І калиною мамин рушник
Молодим на добро вишивала.
Рушники, рушники, як життя.
Де червоне сплелося із чорним !
В небесах журавлями летять
І літам важкими, як жорна,
Обіймають у хаті кутки
Ці святі обереги — долоні.
Все життя обвили рушники.
Від колиски — до сивої скроні.
То купальський нев’янучий цвіт.
Твоя вітром обпалена врода.
Твій дитинно-захопливий світ
Із любов’ю карбованим кодом.
Рушники, рушники, рушники...»

* * *

Відірвана від суїти зовнішнього світу, захована в лісі Бритавка є Батьківщиною багатьох творчих людей. В Бритавці народився відомий перекладач Володимир Миколайович Іконніков. Надруковано сотні книг перекладені ним з російської, чуваської, чеченської, грецької мов на українську, а також переклади українських письменників на російську та інші мови. В його перекладах виходили українською мовою такі автори як Чингіз Айтматов, Василь Лановий, Ахмед Мальсагов, Димитрій Псафаса та інші письменники а також книга космонавта Павла Поповича «Нескінченна дорога у всесвіт» та книга Віктора Чорномирдіна «Виклик». На даний час він готує до друку поетичну збірку Віри Антонівни Подольської. По дорозі додому я заїхав зробити портрет поетеси, для цієї збірки. В бібліотеці Віри Антонівни найпочесніше місце займає роман у віршах Ліни Костенко — «Маруся Чурай». Перечитана десятки разів ця книга, за словами Віри Антонівни, є для неї джерелом натхнення. Поетеса каже: «Ця книга притягує мене як магніт, хочеться брати її в руки знову і знову. При цьому кожний раз, читаючи, знаходиш щось нове, цікаве і невідоме, це як колодязь з якого не можна напитись.»

* * *

Їхав з Бритавки з роздвоєними почуттями. З одного боку — такі прекрасні, щирі, життєрадісні люди, мальовнича природа, а з іншого — повна відсутність інфраструктури, безробіття. Мешканці Бритавки, як і мешканці тисяч інших наших сіл і міст, живуть з нашими політиками в різних вимірах, і в абсолютно різних умовах. Мабуть тому політики їх не бачать і не розуміють. Лариса Івшина любить повторювати фразу «вода закипає з країв». Тому Український ренесанс можливий і він вже почався. Люди, які його розпочали, живуть не на Печерських пагорбах, а в глибинці. Це потрібно навчитись бачити і підтримувати.

P.S. Під час поїздки до Бритавки, почув цікаву історію про місцеву дерев’яну церкву, побудовану в кінці ХVІІІ століття. В тридцятих роках вона була частково зруйнована. Деякий час там був склад мінеральних добрив. Старовинний іконостас написаний по дереву ледь проглядався. В 90-х роках церкву відбудували, і звернулись до реставратора, по допомогу у відновленні іконостасу. Спеціалісти повідомили, що реставрувати неможливо. Коли в церкві почались богослужіння іконостас сам відновився.

 http://day.kiev.ua/291263/

Через півстоліття зустрілися в’язень ГУЛАГу та конвоїр

В мужності два головних прояви: зневага до смерті й зневага до болю.

Цицерон

Коли в людини відбирають свободу і сенс життя, в неї не залишається вибору. Потрібно або ставати мужнім і зневажати смерть і біль, або ставати підлим і ницим для того, щоб будь-якими способами повернути свободу і не допустити смерті та болю.

Сталінський режим, організовуючи репресії і голод, вважав, що людський інстинкт самозбереження задушить прагнення до проявів мужності, зламає психіку і зробить із громадян покірних істот, нездатних на спротив.

За умов радикально жорсткого режиму, терпіння народів радянської імперії дійсно не мало меж. Справжніми виявами мужності та зневаги до смерті можна назвати спроби опору до існуючої влади.

Одним із найяскравіших прикладів такого опору є повстання в Норильських таборах.

Ця тема вже багато разів досліджувалась газетою «День». Зокрема, в номері газети за 13 березня 2009 року, ми пропонували читачам розповідь про Павла Коваля, в’язня Ю —997.

Приводом для продовження цієї розповіді стало особисте знайомство головного редактора Лариси Івшиної з Павлом Назаровичем, під час відкриття Фотовиставки газети «День», у Чечельнику. Доля норильського в’язня вразила Ларису Олексіївну, тому вона запропонувала мені продовжити інтерв’ю з цією мужньою людиною.

Павло Назарович — мій давній друг, ми часто спілкуємося на теми історії , а також про майбутнє України. Спогади про табірне життя даються йому дуже важко. Починають тремтіти руки, очі стають вологими. Ці десять років стали ключовими в його житті, балансування на грані життя та смерті загартували його характер і зробили з нього ту людину, яку я щиро поважаю і якою захоплююсь. Свідків тих страшних подій з кожним роком стає все менше, тому кожна розмова з Павлом Назаровичем зриває завісу з тих далеких подій та доповнює історичну картину. Із великою цікавістю Павло Назарович прочитав у газеті «День» матеріали про Євгена Грицяка, одного з організаторів Норильського повстання. Виявилось, що табори, в яких відбували свої терміни Євген Грицяк і Павло Коваль були поряд. Я маю надію, що Бог дасть цим людям віку, щоб вони мали можливість зустрітись.

Якось Павло Назарович розповів мені, що за 20 кілометрів від Чечельника в селі Демівка, мешкає Яків Герасименко .Цей чоловік на початку 50-х років, під час служби в армії, був охоронцем у Норильських таборах. Я знайшов Якова і домовився з ним про зустріч.

Розмова людей, які знаходились по різні боки колючого дроту вийшла дуже цікавою.

Павло Коваль: — Доброго дня. Я давно хотів з вами зустрітись.

Яків Герасименко: — Доброго дня, заходьте, присідайте. Побачив вас і відразу бачу, що ви політичний. Пройшло багато років, але і зараз дивлячись на людей, приходиться їх ділити за табірними мірками. Для мене політичні — це були в’язні дуже розумні, культурні та освічені. А «битовики» — це зборище негідників, від яких можна було очікувати всього.

Павло Коваль: — Табірна адміністрація вміло користувалась таким становищем, і часто, для придушення непокори, перекидали бунтарів до «битовиків». На початку свого терміну приходилось вчитись виживати в таких умовах і пристосовуватися. Нажаль у багатьох таборах та етапах діяли правила, встановлені «битовиками». Тобто людину могли вбити за маленьку шпильку, шматочок дроту або іншу дрібничку. Але з часом ми виробили особливий моральний кодекс, який не був прописаний на папері, але всі його беззаперечно дотримувалися. Взяти чужу річ, або підставити товариша, це означало поставити себе поза межі цього кодексу. Тобто стати на один щабель із «беззаконниками».

Яків Герасименко: — На початку служби я виконував завдання по охороні бригади, яка обслуговувала аеродром. До місця роботи потрібно було доправити колонну, в якій 270 ув’язнених жінок. Мене попередили, що «битовики» можуть вбити жінку, яка регулярно перевиконувала план. Я взяв це до уваги і намагався цілий день за нею спостерігати. Під час обіду помітив, як до неї підповзли дві каторжанки. Ще до того, як я встиг зреагувати, її вбили. Я схопив автомат, вистрілив у повітря. Ці дві спокійно підходять і кажуть : «Веди нас. Ми свою справу вже зробили». Виявилося, що це беззаконниці, в яких закінчувався термін. А на волю вони не хотіли.

Павло Коваль: — А з якого року по який ви служили в Норильську ?

Яків Герасименко: — Із червня 1951 року по серпень 1954-го. Але в 53 році в той час, коли було повстання, я був у відрядженні. Охороняв будинок відпочинку в містечку Тайожному. Це 70 кілометрів на південь від Красноярську. Про повстання мені розповідали, коли я повернувся з відрядження. Казали що в нашому таборі №72, на станції Надії, багато народу викосили. Бог милував, я в цьому участі не брав..

Павло Коваль: — Ви кажете багато... В таборі №25 до постання було 3357 в’язнів, залишилось 1033.

Після провокації, влаштованої табірним керівництвом, охорона з вишок вбила 18 в’язнів. Ми не дали забрати трупи і самі поховали своїх товаришів. Наступного дня каторжани на роботу не вийшли, почався страйк. Кілька місяців ми домагались пом’якшення режиму утримання, зменшення робочого дня, амністії для політичних. А закінчилося все це розстрілом 3 серпня 1953 року. Навкруги табору 18 вишок, на кожній вишці по 4 кулемети, в самому таборі 32 бараки. Бараки розташовані так, щоб із вишок була ідеальна зона обстрілу. А що таке барак? Із двох боків дошки, всередині мох. Куля проходила наскрізь, як крізь папір. Дивно взагалі, як після цього живі залишились. Нас через дірку в огорожі вигнали за межі табору, а тих, хто залишився розстрілювали на місті. Я вважаю, що в табірної адміністрації була мета — нас винищити, тому що повстання було спровоковано нестерпними умовами, які почали погіршуватись після смерті Сталіна. В одних таборах повстання вже придушили, а в інших провокували в’язнів на спротив, аби мати привід для розправ. А закінчилася ця вся бійня після того, як заарештували Берію.

Яків Герасименко: — Як прибрали Берію я пам’ятаю. Пригадую такий випадок. Ми з товаришем ідемо по алеї в будинку відпочинку . Шоста година ранку. Дивимось, а наш замполіт прикладом збиває портрет Берії, прикріплений на гілці. Ми хотіли його зупинити, думали, що з’їхав з глузду. А він прикрикнув: «Стоять ! Берия оказался врагом народа и сукой. Он арестован».

Ми були маленькими пішаками і взагалі не розуміли, що відбувається. Розмовляти про це боялись. Нам указували кого називати ворогом, а кого товаришем. І не про все можна було прочитати в газетах і почути по радіо. Деякі з новин ми спочатку чули від арештантів, а потім читали про це в газетах. У таборах перебували найрозумніші люди. Спеціалісти з будь-якого напрямку. З того, що попадало під руку вони могли зібрати радіо і будь-яке інше приладдя. А я, охоронець , який закінчив чотири класи був їхнім вихователем. Який я для них вихователь?

Павло Коваль: — Дійсно, серед нас була велика кількість освічених людей .Навіть в таких умовах, із підручних матеріалів робили фотоапарати, радіоприймачі та інші речі. На будівництві ми використовували нівеліри. Взявши з цього приладу лінзу, я зробив примітивний фотоапарат. До цього часу маю кілька табірних знімків. Плівку використовували рентгенівську, реактиви також. А папір замовляли вільнонайманим. Мій товариш, Жданов Юра — табірний кіномеханік, був спеціалістом із радіоелектроніки. Табірне керівництво приносило йому для ремонту різноманітну апаратуру. Він приховав деякі запчастини, і склав із них радіоприймач.

У нашому бараку один із в’язнів мав сан священика. Я робив хрестики з алюмінію і відчеканював на них образ спасителя. Священик освячував ці хрестики, і віруючі в’язні носили їх на шиї. Серед охоронців були різні люди, деякі при шмонах зривали ці хрести з грудей в’язнів, а деякі — навпаки — замовляли мені зробити такого хрестика для себе.

Яків Герасименко: — За колючим дротом опинились багато безвинних людей. Ще до служби, я працював у колгоспі, нас викликали до сільського клубу на товариський суд. Судили тітку Марію за те, що вона на полі зібрала 300 грамів колосків.

І ось в Норильську мене викликає старшина і каже: « До тебе приїхала сестра». Я налякався, згадав той суд і подумав: можливо, і мою сестру покарали за колоски. Але виявилось, що до мене заїхала тітка Марія. Вона попала в табір, але була виправдана і звільнена. Там на півночі, вільнонаймані могли заробляти великі гроші, і вона залишилась. Із дому тітці Марії написали, що я служу в Норильську і вона вирішила мене провідати. Назвалася сестрою, принесла мені гостинців, запросила в гості. Нажаль, земляків наших там було багато. Особисто мені приходилось зустрічати в’язнів зі свого села — Демівка, із сусідніх сіл — Рогізки та Білого Каменя.

У в’язнів не було ні фамілії, ні імені, тільки номер. Але навіть серед цих номерів, я іноді бачив знайомі обличчя. Розмовляти з каторжанами на інші теми, крім виробничих, було заборонено, тому я не знаю, що стало з цими людьми, як вони потрапили за грати, чи вижили. Всіх їх звезли в таку далечінь, щоб видобувати рідкісні метали. А, судячи з того, як до них ставились, воля світила тільки щасливчикам.

Норильськ — це дуже багатий край. Там береш кусок породи і він виблискує різними кольорами. Все насичено нікелем, міддю, золотом та іншими металами. Природа, подарувавши цьому краю такі багатства, заховала їх за Полярним колом. Тому, щоб добути ці метали, потрібно було навчитись терпіти довгу, холодну зиму.

Павло Коваль: — А ви уявіть собі, як було терпіти холод нам. У бараку, збитому з дощок і утепленому мохом, холод стояв собачий. Нари — на відстані 40 сантиметрів від землі. Тобто — 40 сантиметрів від вічної мерзлоти. Через тоненький матрац холод відчувався і літом, і зимою. Лягали спати спинами один до одного, щоб хоч якось зберегти тепло . І тільки здавалось, що тіло трішки починало зігріватись, як лунала команда «підйом». А через табірний репродуктор вмикали пісню «валенки». Гарна пісня, але для мене вона стала нестерпною. День за днем, роками — одна і та ж пісня. Ми її зненавиділи до такої міри, що навіть зараз я здригаюсь, коли чую «валенки, валенки не подшиты, стареньки». А наші валянки, які повинні були за ніч висохнути, на ранок були мокрими. На вулиці 40 градусів морозу, але потрібно одягатись і йти добувати країні нікель, довбати мерзлоту і вмирати. Двері в бараках відкривались всередину, іноді намітало стільки снігу, що вибиратись доводилось через тунелі, прориті в снігових наметах. А після 12 годин каторжної роботи, коли колона ішла на зону, відбраковувався людський матеріал. Охоронці кричал: «Шире шаг!». Колона починала рухатися швидше. Найбільш знесилених в’язнів, які відставали більш ніж на 6 метрів, охорона починала розстрілювати, оскільки таке відставання трактувалось як спроба втечі. Тому, ми завжди намагались в голові колони ставити розумних хлопців, які на команду «шыре шаг», не реагували і цим рятували життя інших.

Холод був причиною багатьох хвороб. Але не тільки холод убивав людей. Нас годували бурдою, в усіх були шлункові захворювання. Брак вітамінів провокував цингу та інші хвороби. Що говорити про в’язнів, якщо навіть в охорони від цинги випадали зуби.

Яків Герасименко: — Я не хворів на цингу. Але були хлопці, яким не допомагала ні медицина, ні часник, ні посилене харчування. Декого з них через це відправляли на «велику землю». Зимою було важко, але літом, попри суворий клімат, доставляли свіжі овочі. А скільки там було риби! Під горою Шмідта було велике озеро, в яке стікала вода з гарячих джерел. Через те воно довго не замерзало. Коли була потрібна риба, ми кидали в озеро динамітну шашку. Від вибуху спливала величезна кількість риби. Мабуть, цілий грузовик. Ми брали скільки потрібно, а решта через деякий час відходила і йшла собі на глибину.

Весною прилітали дикі гуси. Не знаю, з якого дива вони з теплих країв летять аж до Норильська, адже там вони не гніздяться. Прилітають весною на тиждень, а потім летять на південь, щоб привести потомство.

Павло Коваль: — Пам’ятаю я цих гусей. Пролетять над табором — так, ніби хочуть забрати нас із собою. На душі туга, хочеться з ними додому летіти. Весною після цих гусей були в’язні, які не втримувались і намагались втікати. Ці спроби в основному закінчувалися трагічно. Навіть, якщо вдавалося вирватись із зони, то пробратись до великої землі було майже неможливо. В Норильську, можна було знаходитись тільки, якщо є надійні документи. А пройти через тайгу до залізниці, це тисячі кілометрів. Якщо не з’їдять дикі звірі, то обов’язково донесе місцеве населення.

Було кілька випадків втечі кримінальних злочинців. Добравшись до населеного пункту, вони влаштовували різню. А радянська пропаганда використовували ці факти. До населення доводили інформацію про кожну таку подію. Тому, будь який втікач був для місцевих ворогом. Тунгус за затриманого втікача отримував у винагороду спирт і тютюн.

Яків Герасименко: — У нашому таборі відбував термін один художник, який міг подивитись на людину, а через тиждень портрет намалювати. Він примудрився зробити собі документи і втекти. Ми всі шпаринки через нього обшарили, кругом обшукали. Пропав. Думали, діло з кінцями. Але через півтора року прибуває на зону військовий для перевірки. Показує всі необхідні документи. Наказує вишикувати весь табір. Його зустрічають з оркестром. Перед усіма підходить до начальника охорони і каже: «Ну, все, я вже нажартувався». Виявилось, що це і є той самий в’язень, якого півтора року шукали. Через те, що він повернувся сам, йому навіть додаткового терміну не дали.

Павло Коваль: — За спробу втечі до терміну добавляли три роки. Причому, цей довісок ні під які амністії не підпадав.

Табір охоронявся трьома кордонами. Перший — це внутрішня охорона і стрілки на вишках. Другий — зовнішня охорона або пости за огорожею табору. І третій — це охорона на відстані від табору, яка була замаскована під геологів або під місцевих жителів. Внутрішня охорона — це, в основному, кадрові війська. А на зовнішніх постах були вільнонаймані ВОХри. Коли я працював на БОФ («большая обогатительная фабрика»), то в нас були різні категорії працівників.

Там працювали в’язні, спецпоселенці та вільнонаймані працівники. Спецпоселенці, коли в них закінчувався термін висилки також могли влаштуватись в охорону.

Одного разу ми працювали на будівництві біля нікелевого комбінату, і нас охороняли ВОХри. Один з охоронців, дядько в роках, сидів біля багаття. Коли вогонь почав притухати, каторжанин підійшов підкинути дров. Охоронець, побачивши в’язня, кинув гвинтівку і побіг до нього обніматись. Інші вартові не зрозуміли, в чому справа, і, злякавшись, що це напад, почали стріляти в повітря. Але виявилось, що охоронець у каторжанині впізнав свого сина. У ВОХр чоловік влаштувався після заслання. Листуватись було заборонено, і він втратив зв’язки з родиною. Тому не міг знати, що син був засуджений і етапований до Норильська.

Після цього батька перекинули кудись на інший об’єкт, і я не знаю, чи довелось їм ще зустрітися.

Сталін робив усе можливе, щоб знищити родинні, національні та інші зв’язки. В системі ГУЛАГу особливо проявлялась абсурдність комуністичної ідеології. І цю абсурдність і безперспективність бачили всі, в тому числі табірна адміністрація та охорона. Але система трималась. Державна машина була вибудувана на жорсткій адміністративній вертикалі. І на вершині цієї піраміди стояв Сталін. Після смерті «вождя всіх народів» зміни були невідворотні.

Яків Герасименко: — Між Красноярськом та Дудінкою є місто Ігарка. Там , ще за царської Росії відбував заслання Сталін. Під час навігації з кожного корабля можна було бачити музей і пам’ятник вождю, які побудували на честь цього заслання. В серпні 1953 року, коли я повертався з відрядження в Норильськ, пам’ятник Сталіну вже був зруйнований. А з музею розтягували колоди.

Павло Коваль: — Історія в Радянському Союзі була не наукою, а інструментом влади. Це я відчув на власній шкурі. Ще в школі вчителька примушувала нас брати підручник і викреслювати цілі абзаци. Але, звісно, що дитяча цікавість брала верх і спочатку ми читали викреслені рядки, а тоді все інше. А викреслювали ми інформацію про Троцького, Бухаріна, Скрипника. Як тільки газети повідомляли про нових ворогів народу, ми креслили підручник з історії. Для держави і моя історія була багато раз змінена. Спочатку я був ворогом народу, потім будівельником комунізму і реабілітованим. У табір я попав через те, що разом з іншими товаришами з ОУН боровся за незалежність України від фашизму і більшовизму. Але навіть в незалежній Україні я не відчуваю уваги держави. І тому вважаю, що реальна історія України, ще не написана. А ми до цього часу міркуємо категоріями з покреслених підручників.

Норильське повстання — це також дуже важливий етап в історії України. Саме з того моменту почалось руйнування системи, яке закінчилось розпадом Радянського Союзу.

Яків Герасименко: — Я вважаю, що всієї правди про те, що відбувалось в Норильських таборах вже ніхто і ніколи знати не буде. Ми можемо пригадати тільки те, що бачили і знали. А люди, які знали всю правду, — або давно мертві, або настільки загрузли в чорних справах, що правди від них не почуєш. Нас постійно налаштовували на те, що навкруги вороги, і розголошувати будь-яку інформацію — це злочин. А режим секретності був такий, що навіть інженерні працівники ділилися на три категорії. Інженер №1, інженер №2, інженер №3. І в кожного своє завдання і свій об’єкт. Перед горою Шмідта — секретне будівництво. Над ним на метрів 40 височіє алюмінієва труба. А біля тієї труби, ще десятки труб. Нам казали, що це макаронна фабрика. Ті, хто побував на об’єкті розповідали, що підземна частина цієї фабрики через систему тунелів виходить на іншу сторону гори. Це могла бути макаронна фабрика ?

Павло Коваль: — Яка макаронна фабрика за Полярним колом? Більшість підприємств Норильська — це металургія і все, що з нею пов’язано. А жорсткий режим секретності був на об’єктах, що мали відношення до виробництва зброї. В’язні працювали на будівництві таких об’єктів. Трупи тисяч каторжан до цього часу лежать в тунелях шахт, у могилах, які вони самі собі вирили.

Якби не повстання 1953 року, то в цих могилах було б поховано ще більше людей.

Це був, дійсно, момент істини. Ми за колючим дротом почали відчувати себе ЛЮДЬМИ. Табірне управління називало ці події «волинкою». Повстання тривало кілька місяців. Хоч як охорона намагалась приховати інформацію про те, що відбувалось. Ми знаходили способи зв’язку з іншими таборами і намагались координувати свої дії. Я вже розповідав про те, як ми на великих дерев’яних щитах писали повідомлення на волю. Ставили ці щити так, щоб наші послання могли читати пасажири потягу, яким привозили на роботу працівників заводу №25. Використовували також повітряні змії. Заготовлювали кілька листівок, запускали змія. На дроті біля каркасу прив’язували тліючого ѓнота. Листівку запускали на петлі за вітром. Коли вона доходила до ѓнота, петля перегорала, і листівка летіла далі за вітром. Навпроти нашого табору №25, через дорогу, яка йшла до 25-го заводу, знаходився табір №30. Це той табір, в якому відбував термін Євген Грицак. У нас також була група каторжан, які були організаторами повстання. З тих, кого я пам’ятаю, туди входили Ткаченко Олександр, Бесараб Олександр, Циганков Юрій, Петро Скарлат. Із тридцятим табором ми спілкувались азбукою Морзе, при допомозі світлової сигналізації. Я знав азбуку Морзе і фактично був зв’язковим.

Пройшло вже більше 55 років, тому багато подій того часу важко згадати. І якби була можливість зустрітись з Євгеном Грицяком, я думаю, що пригадалось би ще багато цікавих фактів.

Яків Герасименко: — Потрібно все це згадувати і розповідати молоді, Щоб такі страхіття ніколи не повторились.

Павло Коваль: — Особливо це потрібно зараз. Я дивлюсь, як Україна перетворюється на державу хабарників і злодюг, і розумію, що існує змова представників влади проти свого народу. А така змова завжди закінчується бунтами і смутами. Незалежно від того, яку ідеологію сповідує влада, якщо народ для неї є тільки інструментом («человеческим материалом» чи електоратом), така влада — ворог. Тільки справжні патріоти здатні побудувати нову потужну державу.

Принцип «Розділяй та владарюй» лежав в основі державної влади, яку вибудували більшовики. Тому поділ на своїх та ворогів, ще й до цього часу витає в підсвідомості людей, вихованих радянською пропагандою.

Коли ми з Павлом Назаровичем їхали на зустріч у Демівку, я побоювався, що відвертій розмові зможуть завадити привиди минулого. І я був приємно вражений тим, що незначна напруженість, яка відчувалась на початку розмови поступово зникла. Виявилось, що в наших співрозмовників є багато спільного. Їхні долі сплетені машиною репресій в один клубок. Опинившись, не з власної волі, в останньому колі ГУЛАГУ, кожний з них пройшов свій шлях.

Для одного, це був шлях в’язня, для іншого — шлях конвоїра.

Але спираючись на досвід прожитих років, вони однаково оцінюють ті події і обоє вважають злочином те, що зробив Сталін із громадянами власної держави.

Потиснувши один одному руки майже через півстоліття, вони знищили залишки колючого дроту, по різні боки якого їх розвела система. Але, все ж таки, не змогла вирвати з них людську гідність, толерантність і повагу до інших.

Прощались Павло Коваль і Яків Герасименко, як старі друзі.

Можливо, це і є один із прикладів примирення. Те, що не в силах зробити за допомогою вказівок і циркулярів, відбулось на рівні людського спілкування.

Олег Нич для газети День.

Головним потенціалом будь якої компанії є кадри. Тому й основною втратою під час кризи є не зменшення основного капіталу і прибутковості а ослаблення кадрового потенціалу.
Підприємства використовують різні підходи для створення здорової атмосфери в колективі, адже ефективно можна працювати лише тодi, коли на всiх рiвнях працюють люди, котрi компетентно виконують свої функцiї. Основою такої компетенції є знання і творчий підхід.
Відкрита акціонерна компанія «АК Вінницяобленерго» є прикладом ефективно працюючого державного підприємства, яке велику увагу приділяє роботі з персоналом. Для створення здорової психологічної атмосфери в колективі та для підтримання духу конкуренції , в компанії проводяться різноманітні змагання та конкурси. Найбільш показовими в цьому сенсі є спортивні спартакіади між колективами компанії та конкурси художньої самодіяльності.
23 жовтня на базі Чечельницьких електромереж було проведено зональний конкурс в межах ІІ обласного фестивалю художньої самодіяльності «Зірки мереж».
Для відкриття фестивалю і привітання учасників конкурсу було запрошено гордість Чечельниччини, народний хоровий колектив агрофірми «Ольгопіль. Гостям та учасникам конкурсу також були представлені експонати з Ольгопільського краєзнавчого музею.
В конкурсі прийняли участь колективи Чечельницьких, Бершадських, Могилів Подільських, Томашпільський, Тульчинських, Шаргородських , Ямпільських , Вінницьких електричних мереж а також колектив управління .
Відкрив фестиваль директор з кадрів, соціальних та загальних питань ВАТ «АК Вінницяобленерго» Хребтій Віталій Михайлович. Було відмічено, що в процесі підготовки і проведення першого фестивалю «Зірки мереж» всіх вразила кількість талановитих людей, які працюють в компанії. Тому й визріла необхідність зробити такий конкурс традиційним. Віталій Михайлович відмітив, що після проведення першого фестивалю всі учасники покращили свої здобутки в роботі і на практиці довели, що пісня допомагає будувати і жити.
Директор Чечельницьких електромереж Стримба Ігор Павлович на правах господаря запалив вогонь фестивалю. З вітальним словом до учасників звернувся голова Чечельницької районної ради Шепітко Сергій Васильович.
А далі протягом майже п’яти годин глядачі з захопленням спостерігали за виступами аматорських колективів художньої самодіяльності. Статус аматорів не завадив учасникам показати досить високий професійний рівень виконання. Особливо глядачам та суддям сподобались виступи сімейного дуету Колісників (Чечельник), фольклорного колективу «Дударик»(Могилів Подільський) та фольклорного ансамблю «Джерело» (Тульчин).
Поки судді підводили підсумки і визначали переможців, на сцену знову вийшов народний хор агрофірми «Ольгопіль». Замість того, щоб виконати дві пісні і віддати сцену іншим виконавцям, глядачі майже годину не відпускали хоровий колектив з його керівником Валентиною Футимською. Зал стоячи аплодував майстрам народного співу.
На завершення було підбито підсумки фестивалю. Голова журі Димуцька Світлана Вікторівна директор культурно-мистецького управління федерації профспілок Вінницької області відмітила високий рівень всіх виконавців. Переможцем став колектив Тульчинських електричних мереж. Друге місце здобули Чечельницькі Електричні мережі а третє Могилів Подільські.
Найближчим часом планується приватизація компанії ВАТ «АК Вінницяобленерго» та ще кількох обласних енергокомпаній. Правду кажучи не зовсім зрозумілою виглядає необхідність такої приватизації. Адже підприємство приносить прибуток, а саме головне виконує низку соціально важливих функцій. Тому дуже хочеться вірити в те, що нові господарі, будуть підтримувати гарні традиції і вкладати гроші в соціальні проекти.

http://day.kiev.ua/280715/

Минулої п’ятниці в Українському домі відбулося відкриття Фотовиставки «День-2009», яка представляє 220 найкращих робіт ХІ Міжнародного фотоконкурсу «Дня». У двох залах і холі центрального виставкового простору країни розмістилися понад 200 сюжетів української дійсності. На відкриття Фотовиставки прийшло (і приїхало) понад півтисячі наших читачів, авторів, партнерів. Цього моменту — «українського фотобієнале» — з нетерпінням чекали, адже кожна фотовиставка — «лакмус» ще одного року, який прожила Україна: з яких приводів вона раділа, а з яких сумувала, над чим замислювалась, а над чим... не подумала. Тільки за минулі вихідні до Українського дому завітало близько шести тисяч відвідувачів. До слова, хто ще не бачив цьогорічну Фотовиставку, до 2 жовтня може завітати в Українській дім і проголосувати за «свою» роботу. Вхід вільний! Далі ж, так звана галерея на колесах, представлена «Днем», вирушить містами, містечками і селами України, показуючи країні себе справжню.

Під час відкриття Фотовиставки головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА зазначила, що кожного року фотовиставки мають різну «температуру», проте майстерність учасників конкурсу дозволяє відвідувачам побачити, що український світ зростає і розвивається. Аналізуючи «температурні показники», гості відзначають, що цьогорічні роботи вирізняються теплотою і щирістю, а також радіють з того, що в українському світі за версією «Дня» стає менше недолугих політиків. Можливо, такий «м’який» настрій виставці додає номінація «Світ очима дітей», запроваджена минулого року. Справді, стенд із дитячими роботами викликав найбільше теплих посмішок.

На ньому — «Дідусь», «Друзі», природа — те, чому, на жаль, часто не вистачає місця в дорослому світі. «Світ дорослих — дисгармонійний. І дуже добре, що в цьому дисгармонійному, часом парадоксальному світі «День» знайшов гармонію, якої завжди додає дитячий світогляд», — зазначив багаторічний автор «Дня», доктор філологічних наук, професор Києво-Могилянської академії Володимир ПАНЧЕНКО.

На виставці — всі переможці. До фотоакції «Дня» цього року приєдналися понад 40 партнерів. Завдяки їм переможці пішли з відкриття заходу із величезними оберемками подарунків. Проте, серед усіх призів — ті, які авторам робіт, напевно, хотілось отримати якнайбільше: Гран-прі та Приз Призів «Золотий День».

Гран-прі цього року здобув професійний фотограф Владислав Мусієнко з видання «Главред» за роботу «У притулку. Пирятин». До речі, саме Владиславу вдалося «впіймати» годинник Breguet на зап’ястку російського патріарха Кирила, і ця фотографія також представлена в цьогорічній експозиції.

Приз Призів «Золотий День» — нагорода від редакції «Дня», яка має на меті спонукати не тільки до морального співчуття героям фото, а й до матеріальної співучасті, що не менше важливо, присуджується другий рік поспіль. Герої знімку, який отримав «Золотий День», одержать допомогу від редакції та наших партнерів. Цього року Приз Призів отримав фотограф, який вперше бере участь в фотоконкурсі «Дня», Євген Машуров за свій знімок «Весілля на все село». Ця фотографія має дивовижну історію. На шпальтах «Дня» її розкаже сам автор.

Як показала Фотовиставка «День-2009», в справжній Україні журналісти цінують хорошу роботу своїх колег і завжди готові про це розповісти. Уніан, Укрінформ, «Главред», «Україна молода», «Радіо «Свобода», «1+1», «5 канал», «Телекритика», «Перший» «Сіті», ICTV, «Культура», ТЕТ, ТВі, ТРК «Чорноморська» — такий перелік ЗМІ, увагу яких привернула цього річ Фотовиставка. Ми дякуємо колегам за корпоративну солідарність і увагу до справжньої України.

Тож негласний девіз цьогорічної фотовиставки «До справжньої України!» виправдав себе. Ми побачили її — справжню. А перші враження учасників і відвідувачів — саме зараз.

Владислав МУСІЄНКО, володар гран-прі ХІ Міжнародного фотоконкурсу «День-2009»:

— Фотографія, що отримала гран-прі, зроблена влітку в Пирятині на редакційному завданні. Ми з журналістами їздили по кількох закладах для людей з обмеженими можливостями, і серед них відвідали цей пирятинський притулок — заклад для дітей. Мабуть, не варто пояснювати, яке в мене було враження, — воно гнітюче. Важко бачити людське горе, особливо дитяче. В таких закладах працюють просто святі люди. Вони кожен день це людське горе пропускають через себе. Завдяки цим людям дітки там знаходяться в хорошій психологічній атмосфері. Тим не менше, потрапляючи туди, переживаєш шок. Відповідний настрій у знімків із цієї серії. Звичайно, робота песимістична, як сказав представник «Промінвестбанку», який вручав мені головний приз. Але мені хочеться вірити, що такі роботи не просто шокуватимуть глядача, а привертатимуть увагу до проблем людей з обмеженими можливостями. Приємно, що моє прагення високо оцінене. Хочу подякувати колективу газети «День», головному редактору Ларисі Івшиній за можливість показати свій професійний рівень, оцінити інших, просто поспілкуватися з колегами, друзями. Бажаю, щоб настрій фотографій наступних переможців мав більш оптимістичний настрій.

Марина ОСТАПЕНКО, прес-секретар голови Служби безпеки України:

— Фотовиставка газети «День» — це яскраве підтвердження справжньої України, якої не побачиш по телевізору. А справжню Україну не бачать тільки ті, хто не хоче її бачити. Мене дуже вразили фотографії «Світ очима дітей». Адже, перш за все, їх цікавить природа, тварини, і все це ми бачимо на фотографіях. Щороку, приходячи на Фотовиставку «Дня», я отримую великий заряд позитивної енергії, оскільки всі ці знімки передають справжнє життя. Молоді сприймають його більш органістично, оскільки в них попереду все життя, а літні більш емоційно. Дуже добре, що всі ці фотографії зібрані в одному місці, бо саме таким чином можна побачити сконцентрований вираз життя: страждання, радощі. Світ є таким, яким він є, і дуже добре, що завдяки газеті «День» його можна охопити буквально за півгодини.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАН України:

— Порівнюючи нинішню фотовиставку з минулорічною, я можу сказати, що в цьому році на фотографіях набагато менше політики. Головний сюжет фотовиставки 2009 року — це наше повсякденне життя. Звичайно, без сатири, тобто політики, не обійшлося, але сьогодні переважає гумор, причому гумор м’який, а інколи навіть і меланхолійний. Ці фотографії — це зріз життя нашого суспільства. У залежності від сюжетів, відчуття змінюється: стає гірко або радісно. Я, як автор багатьох історичних книжок, знаю наскільки важко ілюструвати книги, тому, можу сказати, що якраз через 50 років фотографії газети «День» стануть потужним архівом для майбутніх ілюстрацій. Але це будуть не просто ілюстрації, а частина великих праць. Газета нагромадила вже досить великий досвід в організації подібних фотовиставок, а це має величезне значення для майбутнього. Газета «День» — це не просто газета, це явище в нашому суспільному житті.

Ігор СМЕШКО, керівник Центру стратегічних досліджень та аналізу, екс-голова СБУ:

— Лариса Івшина є унікальною людиною на терені політичної еліти нашої країни. Вона своїм волинським серцем відчуває Україну, привносячи в наше суспільство найбільш потрібні речі: загальносвітову культуру й любов до України. Рівень творів, представлених на фотовиставці, вищий за національний — він світовий. У цих знімках присутня християнська мораль, доброта, любов, віра, тобто якості, які, на відміну від політиків, притаманні пересічним громадянам. І саме пересічні громадяни творять сьогодні нову, сильну, незалежну, горду Україну. Ми з вами зараз зупинились біля маленького татарського куточка, де на фотографіях зображено повернення кримських татар на Батьківщину — в рідне село Рефата Чубарова. Яка тут зображена любов, журба, шляхетність, толерантність братнього нам народу! Тут присутнє високе патріотичне українське мислення. Я кожний рік приходжу на Фотовиставку газети «День» з величезним задоволенням, тому що тут з першоджерел ми маємо те, чого нам так не вистачає — культури, культури і ще раз культури. Тільки вона підніме нас. Поки ми в серці не будемо нести християнську мораль, доти у нас буде панувати сірість, безвідповідальність і непрофесіоналізм.

Костянтин МАТВІЄНКО, політолог, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

— Я відвідую Фотовиставку «Дня» вже більше п’яти років і з кожним разом емоційне враження все сильніше. Я дивуюся, де беруться всі ці талановиті фотографи і сюжети? Справді, емоційний рівень виставки збільшується і це дуже приємно. Це засвідчує про те, що в фотомистецтві відбувається суспільна рефлексія. Безумовно, ту Україну, яку я не побачив по телевізору, або подорожуючи по Україні, я побачив тут. На цій фотовиставці дуже багато різних ракурсів, які може побачити тільки фотограф. Звичайно, таку виставку треба проводити, а головне — архівувати всі фотографії. Абстрагуючись від звичайних компліментів, хочу сказати велике спасибі «Дню».

Євген МАРЧУК, громадський діяч України:

— На щастя, я ніколи не вірив телебаченню як єдиному об’єктивному джерелу інформації, хоча, безумовно, слідкую за всіма українськими й світовими подіями. Але по телевізору не побачиш ту Україну, яка присутня сьогодні на цих фотографіях. Цього року на конкурсі було представлено 1 637 робіт від 171 автора, з них вибрали 220 найактуальніших. Чим відрізняється нинішня фотовиставка? А тим, що на фотографіях майже відсутня сучасна так звана політична еліта, яка втратила свою репутацію в народі. Адже всі ці знімки представлені різними фотографами, в тому числі й дітьми, і всі вони, крім трьох чоловіків, не з газети «День». Тобто аполітичність фотовиставки-2009 лише підтверджує соціологічні рейтинги недовіри до політиків. З другого боку, є багато інших фантастичних робіт, які дають своєрідний філософський ключ до певного зафіксованого фотографом моменту життя. Для цього лише треба придивитися і прочитати. У цьому році я побував на Фотовиставці газети «День» в містечку Чечельник, що на Вінниччині. Хочу зазначити, не дивлячись на те, що люди там територіально знаходяться далеко від Києва, за своїм рівнем вони не є периферією. Свідченням цього став їхній великий інтерес до фотовиставки. Тому я підтверджую: те, що робить газета «День» за допомогою своєї фотовиставки, роз’їжджаючи по всій Україні, — це своєрідне телебачення на колесах. Але телебачення специфічне, яке фіксує і концентрує. Тому я вітаю всіх учасників конкурсу, зокрема, й колектив газети «День», який скрупульозно збирає, відбирає і організовує цю фотовиставку. Щодо переможця конкурсу — фотографії «Весілля на все село» — це заслужено й правильно.

Олексій ГНИЛУША, ,ведучий програми «Факти», ICTV:

— Цьогорічна виставка справила на мене дуже сильне враження. Тут ми бачимо розмаїття жанрів. Особливо мені подобається те, що на цих фотографіях є обличчя. Обличчя дуже фактурні, дуже характерні. І це дуже важливо. Коли ми з колегами вирішували, кому надати приз від нашого каналу, у першу чергу керувалися саме цим принципом. Мені здається, що фотографи-художники бачать країну, її дійсність саме через людей. Адже якщо люди бачать людей, то це означає, що з країною все гаразд. Я користуюся фактично одним і тим самим принципом, оцінюючи всі твори мистецтва. Твір має залишати післясмак. Якщо ти після контактування з мистецтвом продовжуєш думати про побачене, то це ВОНО! Я думаю про вашу виставку вже протягом декількох днів, бо мав нагоду переглянути фото раніше — аби визначитися з роботою-переможцем. Досі деякі речі спливають у пам’яті — вони є знаковими, принаймні для мене. Я думаю, що цією виставкою вам дійсно вдалося відкрити Україну для українців, можливо, не на сто відсотків, але на відсотків 70 — точно. Ви здійснили потужну роботу, за що спасибі «Дню» та окремо — Ларисі Івшиній.

Євген ЗІНЧЕНКО, ведучий «ПроСпорт», «1+1»:

— Переглядаючи виставку, я думав про те, що з подібним матеріалом я маю справу кожного дня. Адже фотографія й рухоме зображення, тобто відео, перебувають приблизно на одній площині. Тому розглядаю я будь-яке зображення як можливість щось сказати глядачу, показати йому дещо більше, ніж просто картинку. І тут, на фотовиставці, я автоматично шукаю те саме, що й при відборі відео для сюжету — емоційності. Я зосереджуюся на емоційній складовій фотографії. Тому найбільше сподобалися мені ті фото, на яких є обличчя. Я побачив різних українців — за професією, віком, емоціями. Особливими мені видалися фотографії, зроблені дітьми, бо вони щирі, безпосередні. Дитина більш рухлива і в фізичному плані, й в емоційному. Тому дитячий фотодоробок цікавий. Тут є такі світлини, дивлячись на які хочеться просто посміхнутися, вони заряджають позитивом. Дуже вдячний «Дню» за можливість побачити таку різноманітну палітру українського життя.

Ольга ТАУКАЧ, редактор журналу «Зовнішні справи» Міністерства закордонних справ України:

— Ви знаєте, я щороку ходжу на фотовиставку, яку організовує газета «День». І зайвим свідченням того, що це є висококласна експозиція, де представлені висококласні, талановиті художники, є те, що репортаж перетворюється саме на витвір мистецтва, а не на якісь буденні речі. Фотографії, що представлені тут, на моє глибоке переконання, є витворами мистецтва. Сьогоднішня виставка, як і попередні, дуже тонко передає почуття, нерв і настрої, які існують у суспільстві сьогодні, незалежно від того, який це куточок нашої України, яка це область. Більшість відвідувачів, і я була свідком того, багато сміялися. Сміялися в тому числі й над собою, над тим, якими ми є. Проте є й сумна нота. Так мені принаймні здалося. Цього року відзначали світлини переважно соціальної тематики. Вочевидь, це про щось говорить. Велике вам спасибі й за Україну очима дітей. Це той момент, що справді дає надію на світлий завтрашній день. Дитячі роботи не затьмарені сьогоденням, як роботи дорослих. Вони оптимістичні, випромінюють світло, сонечко і дають надію на те, що все ж таки завтрашній день буде набагато кращим, аніж теперішній.

Лілія ПУСТОВІТ, дизайнер:

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Римський університет «Ла Сап’єнца», Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:

— Дивовижна виставка. Кожна фотографія — це окрема людська історія, історія країни, історія відкриттів. Це така відповідь всьому тому, що робиться в країні. На фото дуже добре видно, що у нас є політичний клан, який наче живе на іншій планеті, і люди, в яких своє життя. Вони борються, виживають, захищають своє найдорожче. Ось, наприклад, запам’яталася одна робота: свиня, яка рветься до владного палацу — «Свій до свого». Цікаво коментувала ці фото іноземна делегація: вони порівнювали українських політиків зі своїми — в кого краща мафія, в кого більше корупції. А що стосується людського життя — про це й напише газета «День». Просто дай вам Боже завжди прориву, у всіх формах вашої роботи, вашого журналістського буття. Ця газета — справді, прорив, нове світовідчуття. Жодної банальності, щоразу відкриття. Ти не просто читаєш, а відкриваєш щось нове, не просто спілкуєшся, а обмінюєшся думками. Постійно відчуваю цю солідарність, почуття товариства, яке створюється всередині й навколо «Дня». Надзвичайно вас люблю, ви великі молодці.

Олег НИЧ, смт Чечельник:

— Я вже вчетверте беру участь у фотовиставці газети «День», фотографую для вас і вже є дописувачем. Я вважаю «День» найкращою газетою України. Причин тому дуже багато — в газеті є чудові статті: Лариси Івшина, Микола Сирук, Надія Тисячна та багато інших дуже цікавих авторів. Творці фото — Руслан Канюка, Костя Гришин, Леонід Бакка. Карикатури Анатолія Казанського, афоризми газети «День», які варто випустити окремою книгою. Усе це в комплексі дає таке непересічне явище як «День». Один із афоризмів декілька років тому, мені запам’ятався особливо, на жаль, не пам’ятаю автора. Звучить так: «Існує достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і достатньо темряви для тих, хто не хоче». Так от, я думаю, що газета «День» створена якраз для тих, хто хоче бачити. Історія фотографії «А обіцяв мерседес» проста , весільна. Коли я фотографував одне з весіль, на вулиці стояв звичайний трактор і замість того, щоб фотографуватися на фоні «лінкольнів-мерседесів», я запропонував молодим таку контрастну ідею, яка їм сподобалася, ще й підняла настрій гостям .

Олександр КЛИМЕНКО, м. Київ:

— Історія моєї фотографії. Це Ліберія, країна Західної Африки. Африканське село, основним промислом його жителів є робити каміння. Вони беруть велику брилу і молотками розбивають її на щебінь, який потім продають. Дитина, з найменшого віку, як тільки вчиться тримати у руках молоток, одразу відправляється на каменоломню. І дівчина на фото — з цього села. Я був там у 2007 році і вперше її там побачив, вона також била каміння. В наступному році, коли я знову приїхав, побачив її коли вона брала воду. Мені вона здалася дійсно схожою на Мадонну, завдяки африканській грації цієї юнки, поєднання молодої зовнішності і глибокого внутрішнього світу, мудрості. Взагалі по очах дітей Африки видно, що вони вже дорослі, ніби життя прожили життя. Властивої українським дітям безтурботності та наївності в них не побачиш. А взагалі, я фотографую, те, що люблю, тому можливо і фото виходять такі вдалі. Люблю Африку і Карпати — і знімаю африканців і гуцулів.

Максим НИЧ, пгт Чечельник:

— Фото «Друзі» було зроблено під час святкування Івана Купала у нас у Чечельнику. Батько хлопчика, зображеного на фото був афроамериканцем, але хлопчик народився в Україні і говорить українською. Тато помер від хвороби, хлопчика виховує мама. Він дуже комунікабельний, майже нічим не відрізняється від звичайних дітей, окрім як кольором шкіри. Хоча, як на мене, зараз в нашій країні колір шкіри не може бути перешкодою для будь-чого. Дівчинка в українському костюмі є дуже активною в нашому місті, бере участь в громадському та культурному житті, і от на святі виступала. Діти дружать, саме тому, я вважаю, фото відображає істинну суть речей.

Олександр БУРКОВСЬКИЙ, м. Київ

:

— Я беру участь у фотовиставці вже не перший рік, і з кожним роком вона стає все кращою і кращою. Особливо радує, що на цій фотовиставці присутні справжні майстри фотожурналістики, і не лише столичні, а й з інших областей та міст. Переповнює гордість за свою професію та колег. Дуже часто наші видання користуються послугами закордонних фотожурналістів, я вважаю це абсолютно зайвим. Українські фотокореспонденти мають високий рівень професіоналізму, винахідливості й можуть конкурувати на будь-якому рівні. Я часто буваю за кордоном і бачу, як працюють наші фотографи в порівнянні з іноземними, таких відчайдушних людей ще треба пошукати. Звичайно, хочеться подякувати газеті «День» та особисто Ларисі Олексіївні за те, що вона приділяє таку величезну увагу фотографіям, сучасним та оригінальним, не украденим з інтернету, як це часто практикують інші видання. Спасибі за можливість читати якісну європейську пресу, наповнену сенсом від тексту до зображення.

Олег КАЗИКІН, автор роботи «Джаз-банд із Херсона», приз від телеканалу «1+1»:

— Моя фотографія була зроблена під час джазового фестивалю в «Артеку», який проводився, щоб об’єднати дітей якимись високими цілями. Цього року тут організували Дитячу лігу націй, в цьому контексті й були зібрані найталановитіші колективи дітей з України, яких запросили виступити в «Артеку». Для мене цей колектив з Херсона був чимось незвичайним, ці діти — справжні майстри, наприклад, дівчинка Полінка грає на всіх інструментах — трубі, баяні тощо. Я познайомився з ними за півроку до фестивалю, де мав завдання пофотографувати для каталогу, але цей кадр я зазняв просто для себе, навіть не думав, що він щось завоює. Того року я ще брав участь у дитячій номінації вашої виставки, тепер у ній — мій брат Євген Казикін. Ми вже шість років надсилаємо свої роботи, перші чотири спроби були невдалими, бо то був тільки перший рік заняття фотографією. Зараз я студент Національного університету театру і кіно ім. І. Карпенка-Карого, багато в чому мені допомагає викладач, у плані фото. Наприклад, зараз під його кураторством я знімаю серію «Духовні етюди» — про дітей, священнослужителів, українські церкви, є різні варіанти фотографій, але всі вони пов’язані з духовністю. Вже майже рік ми працюємо над цим проектом і будемо виставляти в Києво-Печерській лаврі, вже знято багато матеріалу. Ця тема для мене дуже цікава, бо зараз в Україні хвиля занепаду духовного, люди мало в що вірять, а духовність повинна бути в нас у будь-якому випадку. Якщо ця виставка допоможе вирішити проблеми, я буду радий.

Юрій ПАВЛЕНКО, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту:

— Враження дуже приємні, багато моментів, які тут зафіксовані, це ті, у яких я брав безпосередню участь, міг бачити та переживати, наприклад: різні політичні моменти у Верховній Раді, мітинги, зустрічі. Звісно, цікаво це згадати сьогодні, ті емоції та враження, які були на той момент. Зараз ми стоїмо біля фото, коли депутати вітали президента футбольного клубу «Шахтар» за виграш кубку УЄФА. Цього року міністерство підтримало конкурс у частині дитячих робіт. Я теж особисто брав участь у відборі переможця, і хочу відзначити, що було дуже багато цікавих фотографій. Особливість дитячої фотографії у тому, що вона наївніша, можливо менш професійна, але більш щира, ніж доросла. Бо дорослі шукають якоїсь досконалості, а діти зовсім по-іншому сприймають світ. Ми достатньо довго переглядали фото, здавалося, що визначити переможця — просто неможливо. У дискусії зійшлися на двох учасниках конкурсу — Марія Штанько і Максим Нич, які не просто самою роботою вразили, а тематикою, підходом, і показали, що можуть стати дуже гарними професіоналами. Сказати, що вони найкращі не можна, вони кращі з кращих, просто хтось один завжди перемагає, а вони виявилися цього року найсильнішими. Міністерство нагородило їх путівками до дитячих таборів «Молода гвардія» та «Артек». Гадаю, що звідти вони привезуть нові колекції фото, нові враження і створять новий етап в історії дитячих таборів. У цілому на виставці побачив більше позитиву, не відчувається в її атмосфері песимізму. Так, Україна різна, багатогранна, вона має як успіхи, так і певні невдачі, перемоги і поразки, але при цьому Україна рухається, розвивається, стає сильнішою, її громадяни стають заможнішими і впевненішими у своїй державі. Цим і насичена виставка, кожна людина, яка тут зафіксована, тією чи іншою мірою вплинула на історичний хід нашої країни. Підтримує

Наталія ЗАБОЛОТНА, директор Центру ділового та культурного співробітництва «Український дім»:

чи ні вона якісь дії, — це українська людина, яка має свою цінність і її слід поважати за цю позицію.

— Для мене Україна постає тут у найяскравіших кольорах, у всіх відтінках, запахах, емоціях — усе є у світлинах, представлених в Українському домі на виставці газети «День». Найголовніше — ці роботи високопрофесійні, незважаючи на те, що брали участь тут і професіонали, й аматори. Ми теж відібрали фотографії-переможиці, одна з них називається «Хоробрий хлопчик», де хлопчик іде на фоні картини Василя Цаголова, відомого українського художника. Це високопрофесійна робота людини, яка не позбавлена почуття гумору. Взагалі діти нового покоління — зовсім інші, вони випереджають нас, ідуть на декілька кроків уперед. Дітей потрібно завжди помічати, заохочувати, можливо, «День» , не ставлячи це за мету, вирощує хороше покоління майбутніх фотожурналістів та фотографів. Зараз фотографія світу стрімко розвивається, як мистецтво вона стоїть на рівні з живописом, на багатьох бієнале, світових арт-ярмарках художники досить котуються. Не кожен ще розуміє фотографію як мистецтво, що вже визнано світовими критиками та арткураторами, але це потрібно відчувати. Звісно, живопис, графіка та все, що робиться руками, ніколи не зникне з землі, але фотографія буде все далі наступати цьому на п’яти, тому ви на вірному шляху, коли шукаєте нові зірки фотомистецтва.

 Максим СТРІХА, заступник міністра освіти та науки України:

— Ця виставка добра тим, що Україна постає тут радісною та трагічною, тобто є адекватним відображенням сьогоднішнього суспільства. Тут намішано, як і в нашому житті, позитиву та негативу, виразити це числовими показниками неможливо, краще сприймати так, як воно є. Багато хороших фото є навіть не в категорії «Гран-прі», наприклад, фото, де люди танцюють у такому пориві, з пристрастю в інвалідних візочках, поруч із нею фото із Леонідом Даниловичем «Йо-ма-йо», що показує, яка буває наша еліта. Цікавий сюжет із виборами, де бабуся з онуком чи правнуком кидає бюлетені. Тут немає слабких кадрів, кожен з них по-своєму сильний. Вибираючи переможців, слід враховувати момент відповідності життю та естетичний фактор, бо фотографія є твором мистецтва, це не просто репортажний знімок, приємно, що майже всі світлини відповідають цим критеріям.

 Коррадо КАЛАБРО, юрист і поет (Італія):

— Коли уважно розглядаєш роботи, то краще розумієш, наскільки високопрофесійні твори представлені на цій виставці, та які талановиті люди їх зробили. Бо вхопити і затримати мить життя на світлині — неабияке мистецтво. Тут немає фотографій, де герої позують, або зроблені у студії, а всі роботи — репортерська зйомка, і у кожній є цікавий ракурс, або несподіванка, яку фотограф зумів вловити. Ці миттєвості реального, а не показово-гламурного життя — найцінніше, і саме ця правда без прикрас змушує уважно придивлятися до фоторобіт. Мені дуже сподобались фотографії молоді, які представлені на виставці. Дуже цікаво побачити, як діти і молодь бачать сьогодення: природу і життя.

 Нікола Франко БАЛЛОНІ, директор Італійського інституту культури в Україні:

— Я вже кілька років обов’язково прихожу на фотовиставку «Дня», бо тут можна побачити як поступово змінюється Україна. Це не просто свято фотографії і знайомство з найкращими професіоналами цього жанру мистецтва, а і яскрава подія. Найбільше мені сподобалося фото, де стоїть жінка — ветеран війни, яка вже сива, має багато нагород, але в неї яскравий манікюр, і навіть у літньому віці вона все одно лишається привабливою. Видно, що вона багато пережила, але сповнена енергії і є справжньою жінкою, незважаючи на роки. Коли дивишся цю виставку, то більше узнаєш про вашу країну у різних шаблях її життя. З гумором передано на кількох фотографіях політичне життя країни, а ,як кажуть, — «хто вміє посміятися, то зуміє подолати перешкоди».

 Богдан, школяр:

— Мені запам’яталися роботи, зроблені дітьми. Хоча, всі вони старші, мені десять років. Але всі вони дуже талановиті. Найбільше сподобалося фото зайчика, який злякався, кумедний такий. Мені подобається природа, і люди також. А от політика не дуже.

http://day.kiev.ua/278142/

Закриття «Фотовиставки «Дня-2008» в Ольгополі, що на Вінниччині, відбулося саме в той день, коли в місцевій школі проходила зустріч випускників 1979 року. Класні керівники провели перекличку, а потім присутні завітали до виставкової зали — на фотовиставку. Прикметно, що серед цих випускників був і Борис Корпусенко — володар гран-прі Фотоконкурсу «Дня»-2008. Тож автори знімків нашої фотовиставки об’єднують не лише українські міста. Фотовиставка «Дня» об’єднує і старих друзів. Про свої враження від фотовиставки вони розповіли на сторінках нашої газети.

Фото Б. Корпусенка.

ЗАКРИТТЯ ФОТОВИСТАВКИ В ОЛЬГОПОЛІ ЗБІГЛОСЯ ІЗ ЗУСТРІЧЧЮ ВИПУСКНИКІВ МІСЦЕВОЇ ШКОЛИ 1979 РОКУ — ВІДВІДУВАННЯ ЕКСПОЗИЦІЇ ДОПОМОГЛО КОЛИШНІМ ОДНОКЛАСНИКАМ, ЗА ЇХНІМИ СЛОВАМИ, «СКОРОТИТИ» РОКИ ТА ВІДСТАНІ

У селі Ольгопіль Миколу Бізюка називають «Індіанцем». Своїм другим іменем він дуже пишається, і причин для цього немало: у дитинстві він зачитувався творами Купера і уявляв себе одним із його героїв. Микола, як і справжній індіанець, дуже любить природу і місце, де народився і живе. А ще він дуже захоплюється фотографією і зберігає на плівках історію рідного села з 1977 року. Починаючи з того часу , коли Микола вперше в житті взяв у руки фотоапарат, і до сьогоднішнього дня, жодна значима подія не проходила повз його об’єктив. Тому для нього приїзд фотовиставки до Ольгополя — це подія особлива.

Вона особлива й для всіх його односельців, які з великим захопленням і особливою гордістю вже вдруге зустрілись із найкращими роботами фотовиставки «Дня».

«Побувати в Ольгополі і не побачити виставку, це теж саме, що побувати в Римі і не бачити Папу» — розповідає сільський голова Брезін Юрій Георгійович.

Особливими і найвідданішими шанувальниками фотомистецтва виявилися місцеві пенсіонери, вони спочатку поодинці, а потім цілими делегаціями від різних вулиць приходили роздивлятися представлені роботи. Працівники місцевої агрофірми «Ольгопіль», не зважаючи на те, що подія збіглась у часі із жнивами, все ж знаходили вільну хвилину й заходили переглянути фотографії та поділитися враженнями про побачене. Адже «фотогалерея на колесах» завітала в Ольгопіль саме завдяки їхньому шефу — Павлу Евгеновичу Каленичу, справжньому шанувальнику фотомистецтва і одному з партнерів фотоконкурсу «Дня».

Павло Євгенович розповідає, що коли його запитують: «Навіщо потрібно привозити виставку до села?», — він відповідає. — «Не просто потрібно, а необхідно, тому що на селі живуть такі ж люди, як і у великих містах, але, на жаль, вони не мають змоги побачити фотороботи, картини, послухати класичну музику, відвідати театр тощо.І кожна така подія — свято для селян, які відчувають, що про них думають не тільки під час виборів».

Тому Павло Євгенович щиро вдячний колективу газети «День» і особисто головному редакторові Івшиній Ларисі Олексіївній за подароване свято та за підтримку своєї ініціативи.

«За 10 днів, які виставка гостювала в Ольгополі, її відвідали майже всі жителі села, і не тільки, — розповідає працівниця будинку культури, Іськова Лідія Федорівна. — Біля будинку культури проходить автобусний маршрут із сусіднього села Демівка до обласного центру. Одного дня довелось спостерігати таку картину: автобус зупинився і один із пасажирів, як екскурсовод, повів усіх, хто був у автобусі, разом із водієм, до виставкової зали. Там ваони оглянули виставку, дружно сіли до автобуса і продовжили свою подорож».

Також завітав на виставку мандрівник із Німеччини, пан Шляйнкофер, який пішки подорожує Україною. Він довго ходив виставковою залою, роздивляючись фотороботи. А потім залишив у книзі відгуків такі слова: «Виключно значна виставка. Картини, які спонукають одночасно до сміху й сліз (сміх крізь сльози). Велике спасибі за ці враження.
German п.Schleinkofer.

Закриття фотовиставки в Ольгополі відбулось 1 серпня. Саме цього дня святкували свою зустріч випускники місцевої школи 1979 року.

Усім гостям влаштували теплий прийом у стінах рідної школи. Класні керівники провели перекличку і, після обміну спогадами, всі дружно завітали до виставкової зали. На виставку своїх однокласників привела Галина Вронська, організатор зустрічі випускників разом із Борисом Корпусенком — автором багатьох знімків із виставки «Дня». І не просто автором, а володарем Гран-прі 2008 року.

Тому випускники із особливою гордістю за свого шкільного товариша оглянули фотороботи і поділилися з нами своїми враженнями.

Вже стало гарною традицією, що після таких зустрічей Павло Каленич запрошує гостей Ольгополя відвідати знаменитий острів «Тузла-2» Для того, щоб пригостити їх смачними кавунами зі свого баштану і надати можливість поспілкуватися в неформальній обстановці.

Результати голосування за найкраще фото в Ольгополі підтвердили вибір усієї України.

Перше місце знову отримало фото Руслана Канюки «Я весь час думав тільки про тебе».

Друге місце «Боже воїнство мирському» Бориса Корпусенка. Третє місце «Сон Сонич» Олега Казикіна (номінація «Світ очима дітей»).

Багато голосів також отримали світлини «За Росію тост контрольний», «Міша та Гріша» Бориса Корпусенка, «Подзвонила» Костянтина Гришина, «Моє село» Олега Нича, «Встретились два одиночества» Надії Ніколаєвої. 

Любов Кондрицька, вихователька дошкільної установи, м. Київ:

— Для мене є дивним те, що живучи в Києві, я вперше відвідала фотовиставку «Дня» в рідному Ольгополі. З великим задоволенням оглянула всі роботи. Отримала масу емоцій. Оскільки я працюю з дітьми дошкільного віку, то особливо рідним для мене є фото «Дуже люблю гарбузи». Такі роботи відразу підіймають настій і заряджають позитивною енергією. Глибоко вразила фотографія з дитиною хворою на лейкемію. Я вважаю, що це потрібно показувати, для того, щоб спонукати людей боротись зі страшними хворобами. Заставляють задуматися фотороботи на тему війни в Грузії. Політики, які також є героями багатьох фоторобіт, повинні зробити все можливе, щоб такого не сталось в Україні.

Коли я вчора приїхала до своїх батьків, то мама сказала, що я обов’язково маю побувати на виставці, тому що вона і всі її подруги оглянули фотографії й були у захваті від побаченого. Після такого виру емоції, я обов’язково чекатиму наступної виставки і сподіваюсь побачити її двічі — і в Києві, і в Ольгополі.

Любов Унчану, технолог харчової промисловості, м. Кишинів:

— На даний час я мешкаю в столиці Молдови, Кишиневі, і неабияк сумую за батьківщиною, а відвідавши фотовиставку «Дня», я ніби проїхалась по всій Україні. Побачене дуже вражає. Особливо подобаються фотографії, де зображені сільські жителі. Звичайні люди, але на їхніх обличчях читається особливий дух. Як на фотографії «Косар» — це «сіль землі». Причому такі люди однакові і в Україні, і в Молдові — працьовиті, щирі, доброзичливі. Мабуть, ще є одна річ, яка об’єднує наші країни — це недолугість політиків. На представлених фотографіях вони виглядають звичайними людьми, навіть дещо кумедними і простуватими. Як на фото Бориса Корпусенка «Бійці на привалі». Але результати їхньої роботи, це рівень життя звичайних людей, за які заслуги ми їх годуємо? І якщо такі події, як фотовиставка «Дня» нас об’єднують, то наші політики нажаль навпаки...

Ольга Беседа, голова Чечельницької райдержадміністрації, випускниця Ольгопільської школи 1979 року:

— Фотовиставку «Дня» переглянула кілька разів у Чечельнику, а сьогодні дивлюся тут — в Ольгополі, і кожного разу відкриваю для себе щось нове. Особливо подобаються знімки із серії «Світ очима дітей». Вони дуже щирі, добрі й, на диво, професійні. Сьогодні я зупинилася біля роботи «Перший раз у перший клас», адже ця тема особливо співзвучна з нашою зустріччю випускників. Мені здається, що хлопчик, який плаче через небажання йти до школи, через кілька років буде проявляти схожі відчуття, через небажання покидати школу. Виставка спонукає нас до того, щоб зрозуміти інших, спробувати допомогти. От сьогодні ми зустрілися через 30 років після випуску і, поспілкувавшись із однокласниками, я зрозуміла, що серед них є люди, які потребують моєї допомоги. Якоюсь мірою мені навіть соромно, що через щоденну рутину не вдається почути людей, їхні проблеми.

Користуючись нагодою хочу подякувати головному редактору газети «День» Ларисі Олексіївні за гарний подарунок, який ми отримали після виставки, це три фотороботи, за які в Чечельнику проголосувало найбільше глядачів: «Я весь час думав тільки про тебе», «Моє село» і «Дорога додому». Я думаю, що це стане початком нашої власної галереї.

Микола Бізюк, фотограф, с. Ольгопіль:

— Вражає різноманітність тем, підходів, технічних рішень і сюжетів. Для мене як фотографа це дуже серйозний урок і поштовх до роботи. Думаю, що обов’язково відберу кілька своїх фоторобіт для участі в конкурсі. Всі світлини заслуговують на увагу, але мене особливо вразила робота Вадима Голуба «Мама художника». Для мене це зразок творчості й професіоналізму. Дуже влучними є роботи Бориса Корпусенка «Боже воїнство — мирському», «Сюр» та «Втомлений сонцем». Та це й не дивно, наскільки я пам’ятаю Бориса в дитинстві, то тримати фотоапарат і ходити він навчився одночасно.

Іван Мараховський, етнограф, козак полку ім. Івана Богуна, м. Вінниця:

— В 2003 році я перетнув всю Європу на велосипеді. Розпочавши свою подорож на Атлантичному узбережжі Португалії в м. Брага, через 20 днів я доїхав до Києва. І ось виставка, яку я бачу сьогодні, нагадала мені цю подорож. Це немов калейдоскоп із різноманітних вражень, цікавих зустрічей, мальовничих краєвидів. Іншими словами, тільки після того, як побачиш світ, починаєш розуміти наскільки мальовнича наша Україна. На виставці витає дух справжнього таланту. Дуже багато влучних кадрів. Найбільше сподобалася світлина Андрія Нестеренка «Типаж». Вона близька мені по духу, тим більше, що героя цього фото я знаю особисто, це козак Іван Забабаха.

Вражає талант наших дітей. Передивляючись їхні роботи стаєш упевненим у майбутньому.

Галина Вронська, підприємець, м. Вінниця:

— Я займалася організацією зустрічі випускників, і коли мені запропонували включити до програми, відвідування виставки, я жодної секунди не сумнівалася. Тому, що саме тут місце, де максимально щиро можна поспілкуватися, набратися нових вражень.

Мені дуже сподобалося фото Руслана Канюки «Я весь час думав тільки про тебе». Прояв почуттів виражений в цій роботі, ніби переносиш на себе. Подобається фото Костянтина Гришина «Подзвонила». І, звісно, роботи Корпусенка Бориса. З ним я дружу ще зі шкільних років. Тут, на нашій зустрічі, ми згадуємо свою юність за його знімками. Хочеться подякувати Павлу Євгеновичу Каленичу, за те, що завдяки його невгамовній енергії в Ольгополі є такі прекрасні речі, як виставка газети «День» і острів «Тузла-2». Це, дійсно, простір для спілкування і спогадів.

Юрій Брезін, голова сільської ради, с. Ольгопіль:

— Я дуже гордий тим, що наш сільський будинок культури тимчасово перетворився на справжню галерею. В штатному розписі сільської ради 63 працівники. Це медики, вихователі дошкільної установи, працівники культури. На виставці побували всі. Сьогодні, це найбільш актуальна тема для обговорення серед наших працівників. Для нас, жителів Ольгополя, виставка стала вікном у світ. Адже телебачення політично заангажоване, переповнене рекламою і гламуром, не відображає реального життя. А тут можна побачити й людей праці, й дітей, і пенсіонерів із їхніми проблемами — як на фото «Встретились два одиночества». Тут можна відчути дух села. Адже в столиці вже почали забувати, що село є колискою нації і джерелом культури.

Нашій громаді дуже пощастило. Ми маємо на своїй території міцне господарство — агрофірму «Ольгопіль» — і справжнього дбайливого господаря. Павло Каленич не просто орендує землі в наших селян, він бере найактивнішу участь у житті громади та є особистим ініціатором багатьох, дуже потрібних нам справ. Це допомога в реконструкції школи, ремонт музею, облаштування центру села, ремонт у будинку культури. Агрофірма утримує народний хоровий колектив, який є одним із найкращих в Україні. А також вже вдруге, завдяки Павлу Євгеновичу, ми маємо можливість насолоджуватися найкращими фотороботами з виставки «Дня».

На цій виставці моєю улюбленою роботою є дитячий знімок «Сон Сонич». Радію за кота, який має можливість і час так солодко відпочити. Така здається буденна мить, а так влучно зафіксована юним автором.

Володимир Шуваєв, класний керівник 10-А класу 1979 року випуску, с. Ольгопіль:

— Як працівник освіти вважаю, що фотовиставку обов’язково повинні бачити діти. Для них, мабуть, будуть цікавими фотографії, де зображені публічні люди, адже тут вони не зовсім такі, як їх показують по телевізору. Враження приємні і від виставки, і від зустрічі випускників. Випуск 1979 року — це був мій останній із п’яти випусків як класного керівника. Тому було приємно згадати і дитинство своїх учнів, і себе в молодшому віці. Я також займався фотографією. Багато фотографував у школі і приємно було побачити, що сьогодні мої фото принесли на зустріч.

Мені дуже сподобалося фото «Морозний ранок» Олени Макаренко (номінація «Світ очима дітей»). Радує талант наших дітей.

Подобаються фото мого учня Корпусенка Бориса. «Втомлений сонцем» —прекрасна робота і дуже влучна назва. До цього часу зберігаю фільм на 8 мм плівці, який ще школярем зняв Борис. Вже тоді було зрозуміло, що це талановитий юнак.

Анастасія Бондар, класний керівник 10-Б класу 1979 року випуску:

— Душа моя сьогодні радіє за учнів, за їхні успіхи. 37 років я пропрацювала в школі і сьогодні, ще більш переконалася в тому, що ці роки пройшли недаремно. Приємно, що ми зустрілися саме на виставці. Вважаю, що на таких виставках потрібно проводити виховні години для школярів. Тоді вони обов’язково виростуть порядними людьми і справжніми громадянами. Адже тут є фото звичайних людей, таких як наші односельчани і фото поважних політиків. Мені вже 76 років і зі свого досвіду роботи з дітьми, і через поважний вік, я навчилася характеризувати людину по обличчю і погляду. Фотографія «Багатий двір» Руслана Канюки це відображення справжньої селянської доброти, турботливості і працьовитості.

Дякую випускникам за запрошення. А організаторам виставки — творчих злетів і «Багатого двору».

Олег Нич для газети "День"

http://day.kiev.ua/277045/

Фотовиставка «Дня» вже вдруге «привезла» у Чечельник... Україну

  Підготували Маша ТОМАК, «День», Анастасія САМОШИНА, Анна СЛЄСАРЄВА, Літня школа журналістики «Дня».  
 
Професійній журналістиці належить перейматися життям усієї країни, а не лише її «верхівки», спостерігати за найвіддаленішими куточками та найдрібнішими хуторами, а не виключно за столицею. Так склався «історичний пазл» України, що справжні її герої чекають на визнання десь на периферії, тоді як армії пустодзвонів насолоджуються незаслуженими лаврами. І якщо українська журналістика прагне цю «перевернуту піраміду» поставити правильно, то починати слід з елементарного — живого непідробного інтересу до своєї країни, до людей, які живуть своїм буденним, а насправді (як виявляється при детальнішому розгляді) — майже героїчним життям. «Кого ми будемо вважати героями України, такою буде й Україна» — сказала нещодавно головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА під час відкриття фотовиставки «Дня» в Івано-Франківську. Ця позиція частково є поясненням того, чому після представлення у великих містах (Київ, Івано-Франківськ, Чернігів, Луцьк, Львів) фотовиставка «Дня» вирушила в глибинку — містечко Чечельник, що на Вінниччині, який часом місцеві гострослови жартома називають «Кушкою Вінницької області» (Кушка — поселення в Туркменістані, у радянські часи — одна з найпівденніших точок СРСР). На думку Лариси Івшиної, таке «занурення» в регіони є не просто виправданим, а вкрай необхідним. Це є світоглядною позицією газети «День», яку вона сповідує і якої системно дотримується. Адже інтерес до українських «кушок» приносить плоди у вигляді цінних «алмазів», які вдається віднаходити. Це завдання, яке не під силу «журналістиці моніторів», і саме такі «розкопки» повинні стати частиною місії української журналістики.

Для молоді з Літньої школи журналістики «Дня» «польові та озерні дослідження в Чечельнику» (як зазначила Лариса Івшина) поруч із відвідуванням музею Гончара, новоствореної «Мамаєвої Слободи», Конотопу, Батурина мали стати справжнім відкриттям. Так і сталося. Але не забігатимемо наперед.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Свою фотовиставку в Чечельнику «День» представив уже вдруге. Уперше «галерея на колесах» (так нашу фотовиставку назвали в Івано-Франківську) на Вінниччині побувала у 2007 році. Тоді завдяки агрофірмі «Ольгопіль» та її директору Павлу Каленичу чечельничани побачили найприкметніші фотомоменти з життя України 2006 року. Після цієї події багато хто з місцевих жителів став уважним читачем «Дня» та книг із серії «Бібліотека газети «День».

Ініціатива другої зустрічі, вже у році 2009-му, також належала Павлу Каленичу.

— Мені приємно, що останніх два роки ми плідно співпрацюємо з газетою «День». Наше знайомство відбулось завдяки колишньому фотокору газети Борисові Корпусенку. Він виріс в Ольгополі, його батько колись був керівником місцевого господарства, яке сьогодні очолюю я, — розповідає Павло КАЛЕНИЧ, підприємець, керівник агрофірми «Ольгопіль». — Так вдало склалося, що 2007 року я запропонував відкрити фотовиставку в Чечельнику. Зі мною багато сперечались, мовляв, Чечельник — це глибинка, але я сказав: «Глибинка — це поняття не територіальне, це просто ментальність така, глибинна». Газета «День» близька мені своїм українським духом, який живе перш за все у головному редакторі Ларисі Івшиній і передається усій газеті.

Як наголосила головний редактор газети Лариса ІВШИНА, для «Дня», цінним є те, що Чечельник став «фотографічною класикою», адже його «герої» є на багатьох фото. Чечельник можна назвати ще й «своєрідним регіональним фотогуртком газети «День».

— Це означає особливий духовний запит у людей, що мають у душі щось світле, тепле, і в яких не згасає оптимізм, — зазначила Лариса Івшина.

Тут, у Чечельнику, в Ольгополі є ще дуже багато потенційних імен, які зазвучать на всю фотоспільноту, переконана головний редактор «Дня».

— Виставки у невеличких містечках — значно цінніші для сприйняття, аніж заходи у великих містах. Тут є відверта реакція — і сміх, і очі, й слова... Тут усе більш природне. Думаю, для організаторів це важливіше, аніж навіть премія представництва ООН переможцям конкурсу, — зазначив Євген МАРЧУК, який взяв участь у відкритті фотовиставки. У Євгена Кириловича з Чечельником свій, особливий зв’язок. У 2007 році фоторобота Олега Нича «Оркестр «підводного флоту» отримала спеціальний приз від Євгена Марчука. І автор фото Олег Нич, і «герої» «підводного флоту» — чечельничани. Ще тоді Євгена Кириловича запросили до чечельницького «регіонального фотогуртка», адже відомо, що екс-міністр також захоплюється фотографією, причому на доволі професіональному рівні.

На другий фотовізит «Дня» Чечельник чекав протягом довгих двох років...

— Ми чекали на фотовиставку, бо з першого разу повірили, що неодмінно має бути наступний. Немов заздалегідь дізналися про це, тому очікували із впевненістю, — зізнається Ольга БЕСЕДА, голова Чечельницької райдержадміністрації. — На відкритті в залі було багато людей, які відвідали й першу виставку. І це показник. Враження чудові — від кожної фотографії, від спілкування з редакцією, від самої газети, від книг. Цьогорічна виставка залишить вагомий слід в душах людей, додасть їм наснаги до життя, роботи, віри в завтрашній день.

Головного редактора «Дня» Ларису Івшину Чечельник зустрічав вишитим рушником, польовими квітами та запашним медом. Таке трепетне ставлення — не дивина. Бо фотовиставка «Дня» для місцевого люду — привід для гордості, адже тут можна побачити роботи їхніх земляків — Бориса Корпусенка та Олега Нича, а також знімки, на яких зафіксовані знайомі обличчя. Для чечельничан це — особлива честь. До речі, «День» також не залишив чечельницьку громаду без подарунків, передавши до рук місцевих керівників фотоальбоми та книги зі своєї «Бібліотеки».

— Ми пишаємося тим, що фотографії наших односельчан і з нашими односельчанами бачила вся Україна, — не приховує Валентина ФУТИМСЬКА, керівник хору агрофірми «Ольгопіль».

ЧЕЧЕЛЬНИК ТУРИСТИЧНИЙ

Окрім неперевершених краєвидів української природи, тутешня місцевість рясніє іменами історичних особистостей, пов’язаних із нею. Найперше — герой Батуринської битви козак Михайло Чечель, який і «подарував» містечку назву. По-друге, свого часу тут їздила Катерина ІІ, за наказом якої від села Ольгополя до Вінниці висадили липову алею. Між Чечельником та Ольгополем розташовувалися також володіння відомого фаворита імператриці графа Орлова. Тут він побудував іподром, де розводив славнозвісних орловських скакунів. На одному з ольгопільських кладовищ, згідно з її власним заповітом, поховано Марселіну Романову, члена російського імператорського двору. Існує припущення, що цю сторону відвідував і Олександр Пушкін. Павло Каленич навіть планує поставити пам’ятник поету в Ольгополі.

Фантастичну історію має місцева церква Святого Архістратига Михаїла. Після знищення радянською владою, протягом чотирьох років з 1996-го до 2000-го, її відбудовували всією громадою. За словами отця Петра, допомагав їм сам Господь. А також люди з усіх навколишніх селищ — безкоштовно, зі власної волі. Можливо, саме завдяки вірі в душах зодчих та їхній невтомній праці тут постійно відчувалася Божа допомога — то у вигляді додаткових будівельних матеріалів (яких постійно не вистачало), то у вигляді грошової підтримки. Винагородою для чечельничан за їхній труд та молитви стала красуня-церква з височенною дзвіницею, сріблястими куполами та білими склепіннями. Внутрішнє убранство вражає своєю простотою, яка, втім, умиротворяє метушливі мирські думки. Іконостас для церкви Святого Архістратига Михаїла писали в Сергієвому Посаді на полотнах, спеціально привезених зі святої гори Афон.

«ТУТ УСЕ СКАЗАНО!»

Сконцентрувавши свої душевні сили в намоленому місці, зі світлими думками ми поквапилися на відкриття фотовиставки «Дня». Цьогоріч вона розмістилася у приміщенні Чечельницької районної ради, яка прийматиме фотороботи до 20 липня. Виставку відкрила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, «почесний чечельничанин» Євген Марчук, Павло Каленич, а також представники місцевої влади — голова Чечельницької районної ради Сергій Шепітко та голова райдержадміністрації Ольга Беседа. А колишній фотокор «Дня» Борис Корпусенко, фотограф Олег Нич та Павло Каленич приєдналися до акції «Подарунок рідній школі», передавши до ольгопільської та чечельницької шкіл набори видань серії «Бібліотека газети «День».

— Я не знаю іншої такої газети, яка видає свою бібліотеку, причому не в електронному варіанті, а в «реальному». Я не знаю в Україні ще такої газети, яка видається трьома мовами. Я не знаю такої газети, яка проводить фотоконкурси, — виголосив фотограф Борис КОРПУСЕНКО на відкритті фотовиставки. — Я потрапив до газети саме через фотоконкурс, завдяки знімку «Скромне українське весілля», за що дуже вдячний долі. «День» для мене став інститутом фотожурналістики. Усі, хто працювали фотографами в цій газеті, стали відомими іменами в Україні й навіть за кордоном.

Директор ольгопільської школи оцінив подарунок як належить. На його думку, правдива (а не викривлена, радянська) інтерпретація історії — надважлива.

— Коли я займався політикою на регіональному рівні, під час виборчих кампаній зустрічався із молоддю. І коли я чув, як молоді люди починали верзти нісенітниці про історичні події, то розумів: для успішної полеміки з такими людьми потрібно глибоко знати історію. Не її радянську інтерпретацію, а правдиву версію, яку, зокрема, можна дізнатися з видань газети «День», — розповів Віктор КІКАВСЬКИЙ, директор ольгопільської школи. — Особливо актуальною мені здається книга «Дві Русі». Постійні конфлікти між Україною та Росією: звідки коріння? Для того, щоб вести конструктивний діалог, треба глибоко знати ці історичні питання. Це цікаво. Це важливо. Ми мусимо на цьому розумітися.

Відкриття фотовиставки традиційно супроводжувалося цікавим спілкуванням і обміном енергією талантів. Талановиті фото були суголосними з виступами талантів Вінниччини — чечельничанки Олі Ситник, співака Святослава Мельника та керівника хору агрофірми «Ольгопіль» Валентини Футимської. У вирі спілкування знаковою була зустріч із Павлом КОВАЛЕМ, який уже знайомий читачам «Дня» завдяки матеріалу Олега Нича «Для суду Iсторії: Свідчить Ю-997!», який вийшов у березні 2009 року («День» №42). Павло Коваль брав участь у діяльності УПА у воєнні роки, за що потім був заарештований. У вінницькій в’язниці він провів майже рік, зазнаючи тортур і нескінченних допитів. Врешті-решт йому довелося «зізнатися», і за вироком суду він отримав 20 років таборів. Спершу був Коларгол, де Павло Назарович працював на будівництві залізниці до мармурового кар’єру. Надія на те, що можна дотягнути до кінця терміну, з’явилася тоді, коли Павло Коваль потрапив на БОФ («Большая обогатительная фабрика»). Найважчим та найстрашнішим виявився заключний етап його табірного життя. Після смерті Сталіна з метою приховати злочини ГУЛАГу розстрілювали цілі табори. На щастя, Павлу Назаровичу вдалося повернутися додому живим. Але Українській державі такі герої, як він, поки що байдужі...

«Ви просто так приїхали?» — дивувався Павло Назарович, не приховуючи радості та здивування від відсутності будь-яких політичних підтекстів у візиті «Дня». До речі, на політиці він знається дуже добре, і в своїх критичних оцінках може утерти носа столичним політологам.

— Фотовиставка — це річ небувала. Ніколи не думав, що ми побачимо, почуємо те, що відбувалося сьогодні, — сказав Павло Назарович «Дню». — Думаю, увага до односельчан, які є на знімках фотовиставки, є цілком виправданою. На фотовиставці знаковим є все. Простенька фотографія: несе бабця на коромислі два відра води. От вам життя людей! Тут усе сказано! Я сам фотолюбитель зі значним стажем і розумію, що за допомогою фотографії можна впіймати неймовірні миттєвості й розповісти про будь-що.

Судячи з уривків вражень гостей виставки, найбільше Чечельник уподобав фото, представлені у номінації «Світ очима дітей». Наразі ми чекаємо на підсумки голосування за приз глядацьких симпатій. Побачимо, хто стане фаворитом цього разу...

ТУЗЛА ІІ — ОСТРІВ «ІЗ ГРОМАДЯНСЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ»

Після урочистого відкриття фотовиставки та неформального спілкування на запрошення Павла Каленича гості Чечельника помандрували до незвичайного острова, названого Тузла ІІ, або ж Вільна Прибалтянська Республіка (бо поблизу — місто Балта Одеської області). Диво-острів із фантазією та смаком облаштований Павлом Євгеновичем на природних плавнях. Острів приймає українські й закордонні делегації, політиків. Хлібосольність господаря Павла Каленича знають місцеві працівники, а також одинадцятикласники, які на Тузлі ІІ святкували випускний. Переправитися до Вільної Прибалтянської Республіки можна невеличким поромом або на вітрильнику. Жодних моторок із двигунами! Усі переправи — екологічно чисті.

Острів має цікаву історію. Його ім’я — Тузла ІІ — виникло як реакція на конфлікт навколо Тузли І, як моральна підтримка позиції Української держави. Тому Вільна Прибалтянська Республіка може пишатися власною громадянською позицією. З огляду на безпосередню наближеність до теми Тузли, місцевим керівникам було важливо почути про подробиці «острівного» конфлікту 2003 року, так би мовити, з перших вуст — від Євгена Марчука, якого «тузлянська криза» застала на посаді міністра оборони. На жаль, не кожного дня українцям доводиться чути правду про найновішу історію України у тональності взаєморозуміння та поваги. Як раз такої тональності з боку політиків бракує суспільству.

Бракує нам і крупних регіональних власників, які б сповідували неспоживацькі принципи. Адже більшість із тих, хто щоразу збирає непомірні врожаї з українських полів, абсолютно байдужі до села та селян. Після них — хоч потоп. «Синдром Каленича» проти «синдрому Лозинського» — так описує складний і суперечливий процес трансформації нашої країни головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

— Україна розірвана, але не на лівий та правий берег, а на тих, у кого є можливості та тих, хто їх позбавлений, — вважає Лариса Івшина. — Тому фотовиставка «Дня» — це, можна сказати, «зшивання» країни, внутрішня інтеграція. Порух залишається вирішальним завжди. Необхідно йти туди, де ти потрібен, підтримувати тих людей, які не втратили моральної системи координат.

На Тузлі ІІ зберігається книга, в якій гості острову занотовують свої враження та побажання. Цікаво, що перший запис у ній зробила Лариса Івшина у 2007 році. Саме з її легкої руки, як зізнався Павло Каленич, Тузла ІІ відтоді квітне та вдосконалюється.

...Підпливаючи до острова, ми почули звуки маршу. На березі урочисто підняли прапори України, «Дня», а поряд майорів стяг вільних остров’ян...

Враження від тутешніх місць можуть зіпсувати тільки часто жахливі дороги Вінниччини. Адже велике чиновництво цими шляхами катається нечасто. Олег Нич розповів нам сумно-веселу історію про те, як одного разу довелося пояснювати італійському гостю, що тут будують автобан — тому й дорога розбита...

Радимо вам побачити Чечельник на власні очі. Але «зрячим» повинно бути передусім серце, аби бачити серця інших людей, і за ними — всю свою безкрайню Україну. Чечельник може стати своєрідним «моїм селом» для кожного українця...

Що відчули інші гості Чечельника й самі чечельничани, переглядаючи роботи ювілейної фотовиставки «Дня», читайте в коментарях.

КОМЕНТАРI

Ольга БЕСЕДА, голова Чечельницької райдержадміністрації:

— Мені найбільше подобається вдивлятися у фотографії людей, в їхні риси обличчя. Намагатися зрозуміти той творчий задум, який прагнув зловити митець-фотограф. Дуже вражає номінація «Світ очима дітей». Саме вони захоплюють отією глибиною, про яку ми часто думаємо, що вона є непритаманною дітям.

Незважаючи на те, що під час перегляду виставки можна відчути найрізноманітніші емоції, загальний настрій — це, звичайно, плюс. Я впевнена, що для кожної людини кожен завтрашній день завжди є кращим за попередній. Усі роботи є глибокими, і всі вони надихають на глибокі роздуми. Я завжди спершу роздивляюся образ на фотографії, а вже потім спускаюся очима до назви.

До знайомства із фотовиставкою газети «День», чесно кажучи, я була дуже далека від фотомистецтва. Саме після першої виставки усвідомила, і ще раз ствердилася в своїй думці й цього разу, що люди, котрі займаються цим, — незвичайні, це творчі особистості, яких я вважаю справжніми митцями.

Сергій ШЕПІТКО, голова Чечельницької районної ради:

— Коли фотовиставка «Дня» завітала в Чечельник вперше, я прийшов в зал, коли нікого ще не було. Протягом години я оглядав знімки і почав дивитися на явище фотовиставок по-іншому. Та й на світ почав дивитися дещо інакше. Цікаво потім було у колі друзів обговорювати фотографії, розповідати, чим саме вони вразили особисто мене. На цьогорічну виставку я завітав також ще до відкриття. Одразу виділив для себе декілька робіт, зокрема, «Моє село» Олега Нича — адже завдяки таким знімкам будуть знати і про наш край. Більше того, на цьому фото я впізнав місце, де раніше був дім мого прадіда. Дивно бачити на цих фотографіях своїх односельчан у незвичних для них амплуа.

Найцікавіше — це фото дітей. Коли поринаєш у цей світ, то раптом починаєш згадувати епізоди з власного дитинства.

На мою думку, спершу таку виставку варто роздивлятися наодинці. Щоб ніхто не заважав, щоб ти сам зрозумів і спіймав ту мить, яку вже зловив фотограф. Бо якщо перша зустріч із фотороботами відбудеться, коли навколо багато людей, то ти можеш занадто швидко пройти повз і нічого не зрозуміти. Уже потім, коли сформувалася власна думка, можна обмінюватися враженнями.

Євген МАРЧУК, громадський діяч:

— Я відвідую кожну фотовиставку газети «День». Я, можна сказати, і сам беру в ній участь уже на завершальному етапі. Це — добровільне починання, яке, звісно, не належить до обов’язків щоденної газети. Таким починанням є й «Бібліотека «Дня», і Літня школа журналістики. Все це створюється виключно з ініціативи Лариси Івшиної та колективу газети «День». Такі заходи, безумовно, є великим додатковим навантаженням для щоденної газети, але це навантаження — приємне.

Особисто я надаю перевагу жанровим знімкам, рідко працюю з пейзажними, портретними і постановочними кадрами. Найбільший інтерес для фотографа, як на мене, становить людина. Але все залежить ще й від того, як ти знімаєш і що хочеш сказати. Як правило, вдала фотографія з’являється завдяки майстерності та фотографічній удачі.

Микола КРИЖАНІВСЬКИЙ, редактор газети «Слово Придністров’я»:

— Мабуть, не має значення, де проходить фотовиставка газети «День» — у Києві чи на периферії — бо, власне, за неї говорить якість. Якісні професійні роботи, нестандартний підхід, чудова, цікава композиція фотографій, оригінальність сюжетів, дуже вдалі назви фотокартин. Це надзвичайно цікаво. Вояж із таким багажем слід робити саме околицями України: по невеликих містах, райцентрах, селах. Надавати людям можливість доторкнутися до нормального фотомистецтва.

Особисто я професійно займаюся фотографією, працюю редактором газети сусіднього району. Я вже собі задумав, що надішлю декілька фотографій на ХІ фотоконкурс «Дня». Буду сподіватися на успіх. Оскільки цікавлюся фотографією, можу сказати, що Україна має дуже цікавих фотохудожників, але вони майже не знають про існування та діяльність один одного. Дуже цікаво їх всіх об’єднати.

Я вважаю, що фотографія ще важливіша, доступніша, виразніша, ніж кіно (яке вважають головним мистецтвом) — завдяки своєму лаконізму. Мене, насамперед, цікавить нешаблонний підхід до миті, яка фіксується. Щоб не було якихось статичних форм, а навпаки, можна було побачити внутрішню сторону людини. Ч/б чи колір? Як коли. Чорно-біла фотографія має власний дуже глибокий лаконізм. Просто ми її трохи призабули, бо зараз багато можливостей для роботи в кольорі. А покидати чорно-білу фотографію взагалі не слід, це дуже цікава річ. Вона обов’язково мусить займати відповідне місце у фотомистецтві.

Після виставки «Дня» негативу зовсім не може бути. Навіть політики показані на портретах як нормальні люди, хоча вони й одягають зазвичай шкуру політиканства й здебільшого є неадекватними. Щоправда, звернув увагу на те, що малувато пейзажу, хотілося б трохи більше. Приміром, у нас на Поділлі є надзвичайні пейзажі, але вони на виставці ще не представлені. Натомість багато цікавих портретів.

Олег НИЧ, фотограф:

— У 2006 році я почав брати участь у фотоконкурсі «Дня» і одразу ж отримав спеціальний приз. Це був знімок, пов’язаний з островом Тузла ІІ. У мене був дуже гарний вчитель фотографії — Борис Корпусенко. Так сталося, що він наштовхнув мене на співпрацю з газетою «День». Участь у конкурсі та приз підштовхнули мене на нові творчі пошуки. Я почав більше читати, цікавитись фотографією. Були такі знімки, на які раніше не звертав увагу, а після того, як побачив виставки «Дня», по-іншому дивлюсь на постановку кадра. Я б, можливо, і сам залюбки сфотографувався для фотовиставки. Навіть якби це було жартівливе фото, я б не образився, і постав би у будь-якій іпостасі.

Щодо моїх уподобань у фотомистецтві, — це діти та люди старшого віку, тому що вони не грають. У кадрі вони природні й щирі. Також люблю уловлювати якісь незвичні красиві моменти. А ще тут є місцевий блажений — дідусь із клуночком, якого час від часу біля церкви можна зустріти. Коли я його бачу, в мене руки тягнуться до фотоапарату. Він уже звик до цього. Його треба знімати в чорно-білих тонах. У нього виразне обличчя, специфічні рухи. Як не дивно, через камеру все це можна побачити, хоча, здавалося б, фотографія — зображення статичне.

Олександр КОЛІСНИК, заступник директора Чечельницької електромережі:

— Свого часу я теж виступив натурщиком на одній з фотографій («Скромне українське весілля» Бориса Корпусенка. — «День»). Спочатку було досить дивно розуміти, що це фото подорожує всією країною... Було трохи навіть страшно, бо не знаєш, як такий кадр сприймається іншими людьми. Але тепер я відчуваю себе частинкою того, що творить «День». Що стосується сьогоднішньої події — то це можливість побачити, що змінюється, як змінюються люди, їхні погляди на життя... Цікаво бачити очима фотографів, як відбувається все довкола.

Наталія ГРАБЧАК, психолог чечельницької школи:

— Як людині, яка працює з дітьми, мені приємно бачити на сьогоднішній фотовиставці молодь. Такі заходи, на мою думку, позитивно впливають на формування світогляду. А те, що вони бачать світ із таких різних сторін, бачать тонкі миттєвості, дозволяє їм формувати своє ставлення до життя, дивитися на світ більш по-філософськи. Тут на деяких фото є чечельничани. Дуже приємно їх впізнавати й розуміти, що їх вже бачили по всій Україні.

Святослав МЕЛЬНИК, професійний музикант, м. Чечельник:

— Порівнюючи сьогоднішню виставку з попередньою, я можу сказати, що з кожним роком рівень стає все вищим. Дуже сподобались фотографії Олега Нича, зокрема, «Моє село». Переповнюєшся гордістю за односельчан, коли бачиш рідні місця. Нещодавно я мав можливість побувати у Польщі, й тепер, коли мені є з чим порівнювати, дуже хочеться, щоб і наша країна постійно йшла вперед. Люди на фотографіях — це обличчя регіонів, а далі — обличчя всієї України. До речі, я також був героєм однієї з фотографій, «Оркестр «підводного флоту». Приємно, що нас запам’ятали...

Дехто з чечельничан протягом одного дня приходив на виставку аж п’ять разів... Дехто — мудро зазначав, що фотовиставку «Дня» можна назвати «альтернативним телебаченням». Тому що такої країни, яку видно на цих світлинах ви, на жаль, не побачите на екрані. Наче її й немає зовсім... Тим часом, таких містечок, як Чечельник, із притаманною їм особливою українською екзотикою — сотні, може, навіть тисячі... Куди не кинь оком — фантастична країна, що так потребує нашої уваги та любові!
№122, п'ятниця, 17 липня 2009 

Маленьке місто з великою фотобіографією http://day.kiev.ua/276655/

Сьогодні виставка «Дня» розпочинає роботу в Чечельнику

  Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День» 
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА 
  
 
ПЕРША ФОТОВИСТАВКА В ЖИТТІ НАСТІ — ЮНОЇ МЕШКАНЦІ ЧЕЧЕЛЬНИКА. ЦЕ БУЛО В 2007 році, КОЛИ «День» ВПЕРШЕ ПРИЇХАВ НА ВІННИЧЧИНУ 

«День» їде на зустріч зі своїми давніми знайомими. Сьогодні відбудеться відкриття фотовиставки в містечку Чечельник, що на Вінниччині, а також зустріч місцевих жителів з головним редактором газети Ларисою Івшиною. Прикметно, що саме фотовиставка стала приводом для знайомства чечельничан з нашою газетою. Місцева фірма «Ольгопіль» та її керівник Павло Каленич кілька років тому виявили бажання стати партнером «Дня» в проведенні фотовиставки та надавати призи переможцям фотоконкурсу, а місцевий фотограф Олег Нич є постійним учасником (і неодноразовим переможцем) конкурсу. Таким чином мешканці Чечельника вже неодноразово були героями фотовиставок «Дня». А у червні 2007 року за сприяння все того ж Павла Каленича місцеві жителі мали можливість на власні очі побачити кращі роботи фотовиставки та особисто познайомитися з редактором та колективом газети.

Минула зустріч в Чечельнику запам’яталася нам своєю щирістю та теплотою. Тому, побувавши вже цього року в Чернігові, Луцьку, Львові, Івано-Франківську, ми без вагань прийняли запрошення завітати із фотовиставкою на Вінниччину. Важливо, що в Чечельнику побувають і учасники Літньої школи журналістики. Вони детально розкажуть про свої враження від поїздки в найближчих номерах «Дня».
№117, п'ятниця, 10 липня 2009  в